Послання до семи Церков.
Ісус, звертаючись до збору в Ефесі — процвітаючому місті на заході Малої Азії, розташованому біля моря неподалік від острова Патмос, — промовляє через Івана:
«До ангела збору в Ефе́сі напиши: “Так говорить той, хто тримає в правій руці сім зір і ходить поміж сімома золотими світильниками”» (Об’явлення 2:1).
Чому ж Ефес був таким процвітаючим? Його стратегічне розташування на перехресті важливих морських і сухопутних шляхів сприяло активній торгівлі та економічному зростанню. Це було одне з найбільших і найвпливовіших міст Римської провінції Азія.
Ефес також мав визначне культурне значення. У ньому височів величезний храм Артеміди — одне з семи чудес стародавнього світу, що приваблювало натовпи паломників і мандрівників. Згадаймо події з книги Дій, коли ще за днів Павла релігійні фанатики, захищаючи культ своєї богині, вигукували: «Велика Артеміда ефеська!» (Дії 19:28).
Крім релігійної активності, місто було відоме проведенням численних свят, фестивалів та ігор, що робило його важливим центром громадського життя. Тут процвітали різні ремесла: виготовлення килимів, кераміки, предметів із металу, — а розвинута інфраструктура забезпечувала зручність як для мешканців, так і для гостей міста.
Усе це робило Ефес привабливим, але водночас і небезпечним місцем для духовного життя. У вирі культурної пишноти, комерційної метушні та релігійного розмаїття християнам було нелегко зберігати внутрішню зосередженість і вірність своїй справжній меті.
Чи слід розглядати Ісусові послання до семи зборів як окремі звернення до конкретних міст? Ні. Усі сім послань потрібно сприймати як цілісне послання воскреслого Ісуса до всіх його учнів, незалежно від місця й часу. Кожен християнин покликаний особисто взяти до уваги всі настанови, дані в цих словах.
Чи може окремий християнин вважатися «церквою» в очах Ісуса, навіть коли поряд немає зібрання? Так. Приклад ефіопського вельможі свідчить, що на початку він також був один. Більше того, останні помазанці, які залишалися вірними перед великим відступленням, очевидно, були самі. Вони могли ще існувати десь між 110 і 180 роками нашої ери. Було б нерозсудливо думати, що Ісус не зарахує їхню вірність лише через те, що вони не належали до певного зібрання. Навпаки, саме в таких умовах їм потрібно було бути ще пильнішими, щоб не занечиститися фальшивим поклонінням. Через це вони ще більше відмежовувалися від так званих «зібрань», які вже ходили в єресях.
У першому вірші Ісус звертає увагу на важливу деталь, що відкриває його становище: він тримає сім зір у своїй правиці. Так він нагадує християнам ефеського збору, що всі вони перебувають під його владою та охороною. Ісус не лише керує своїми зборами, а й особисто перевіряє стан кожного окремого християнина.
Він пильнує, щоб поклоніння Єгові — і особисте, і спільне — було духовно та морально чистим. Адже кожен християнин або збір — це наче світильник, що освітлює духовну темряву навколо себе. Порівняння зборів до світильників мало нагадати Іванові, що кожен помазаний християнин є частиною «Божого храму», місця перебування Божого духу (1 Коринтян 3:16). Крім того, вони виконують функцію «царського священства» у величному духовному храмі Єгови, де Ісус служить Первосвящеником, а сам Єгова перебуває в небесному Святеє Святих. Прототипом цього небесного храму був єврейський храм, де колись служили земні священики.
Ісус у всіх своїх посланнях, за винятком двох, починає з теплих, щирих слів похвали. Ефеській громаді він говорить:
«Я знаю твої вчинки, твій труд і витривалість. Знаю також, що ти не терпиш злих людей, випробував тих, хто називає себе апостолами, але ними не є, і викрив їх як обманщиків. Ти виявляєш витривалість, багато переніс заради мого імені й не втомився» (Об’явлення 2:2, 3).
Початкові слова «Я знаю твої вчинки» свідчать, що Ісус уважно стежить за своїми учнями та їхньою діяльністю — на їхню користь. Тому справжнім послідовникам Христа не слід тривожитися, навіть якщо вони залишились наодинці. У важкі моменти, які вимагають віри та вірності, вони можуть бути певні: їхній Господь, Ісус, поруч.
Багато років тому апостол Павло застеріг старійшин ефеського збору про «лютих вовків», які завдадуть шкоди отарі, і наказав їм пильнувати й наслідувати його власний приклад (Дії 20:29, 31). Оскільки Ісус у посланні хвалить ефесян за їхню працю, витривалість і духовну пильність, очевидно, що ця громада прислухалась до поради Павла і втілила її в життя.
Ісус також відзначив їхню уважність щодо так званих «апостолів», кажучи: «Ти їх випробував». На той час усі апостоли, обрані самим Ісусом, окрім Івана, вже померли й очікували воскресіння під час виявлення Христа. Отже, йшлося про певну групу людей, які претендували на духовне лідерство, можливо, стверджуючи, що вони є наступниками або навіть обрані Ісусом для головування у зборах. Як же ефесяни «випробували» їх? Ймовірно, за змістом їхніх слів і вчення. Можливо, ці люди проповідували вже не те, чого навчали справжні апостоли.
Апостол Павло ще раніше попереджав християн у Галатії: «Але навіть якби хтось із нас або ангел із неба сповістив вам добру новину, відмінну від тієї, яку ми вам уже проголосили, — нехай буде проклятий» (Галатів 1:8).
У ті часи ефесяни ще могли безпосередньо зіставити нові твердження з ученням справжніх апостолів, оскільки апостол Іван був іще живий. Отже, й сьогодні ми можемо наслідувати їхній приклад — ретельно перевіряти кожного, хто заявляє, що навчає істини чи виступає як пророк. Це можна робити за допомогою Біблії, яка залишається незмінним мірилом правди.
Ефесяни не ставилися поблажливо до «злих людей» — вони не приймали їхній спосіб життя й поведінку, уникаючи близького спілкування з ними. Ісус також зазначив, що ця громада багато витерпіла за те, що залишалася вірною Йому. Ймовірно, переслідувачами були як юдеї з місцевих синагог, які стверджували, що служать Єгові, так і язичники, які поклонялися своїм богам. Християни зазнавали ненависті через те, що відмовлялися брати участь у їхніх святах і звичаях.
Подібно до п’яти інших випадків, Ісус і тут вказує на серйозну духовну проблему. Він говорить ефесянам: «Але маю проти тебе те, що ти покинув свою першу любов» (Об’явлення 2:4).
Цього не повинно було статися. Адже ще приблизно за 35 років до того апостол Павло писав їм про «велику любов, якою Бог нас полюбив», і закликав: «Станьте наслідувачами Бога, як улюблені діти, і поводьтеся з любов’ю, як і Христос полюбив вас» (Ефесян 2:4; 5:1–2). У їхніх серцях також мали бути глибоко закарбовані слова Ісуса:
«Господь — наш Бог, Господь один є. Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, усією душею своєю, усім розумом своїм і з усієї сили своєї» (Марка 12:29–30).
Однак ефесяни втратили ту першу, щиру любов — живу, сердечну прив’язаність до Єгови, Ісуса і правди.
Незалежно від того, чи людина давно живе, тобто ходить, в дусі й істині, чи нещодавно прийшла до Бога, вона повинна пильнувати, щоб не охолонула в любові. Як же можна втратити першу любов? Якщо дати буденним турботам чи роботі переважати в нашому житті. Якщо прагнення до матеріального добробуту або захоплення життєвими задоволеннями витісняє духовне. Якщо ми поступово віддаляємося від Божого слова, а наш розум усе більше зосереджується на земному.
Тому важливо регулярно себе перевіряти: чи не зростає в нас прив’язаність до тілесного замість того, щоб зростати у пізнанні Божому? Наша любов до Єгови має спонукати нас протистояти природним людським нахилам і насамперед шукати Царства Божого та його правди (Матвія 6:33). Бо християни — це не просто громадяни земної держави. Їхня справжня батьківщина — на небесах, і саме туди спрямована їхня надія. Тому вони дбають не лише про тимчасове, а «збирають собі скарби на небі» (Матвія 6:20).
Нехай наше поклоніння Єгові завжди спонукує глибока й щира любов до нього. Цінуймо з усім серцем усе, що зробили для нас Єгова і Христос. Апостол Іван згодом написав:
«Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що він полюбив нас і послав свого Сина як жертву примирення за наші гріхи» (1 Івана 4:10).
І далі: «Бог є любов. І хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог у ньому» (1 Івана 4:16).
Ніколи не дозволяймо згаснути нашій любові — ні до Єгови, ні до Господа Ісуса Христа, ні до живого Божого Слова! Цю любов можна виявляти не лише словом чи служінням, а також покірною слухняністю. Іван зауважує: «Маємо заповідь від нього, щоб той, хто любить Бога, любив і брата свого» (1 Івана 4:21). А інші місця святого писання нагадують:
«Найперше майте щиру любов один до одного» (1 Петра 4:8),
«Зодягніться в нову людину… зодягніться в любов» (Колосян 3:10–14),
«Говоріть правду з любов’ю» (Ефесян 4:15).
Ефеський збір мусив відновити ту любов, яку мав спочатку, — інакше він ризикував втратити Божу прихильність. Ісус попередив:
«Тому пригадай, що́ ти мав, але втратив*, покайся і роби те, що раніше. А коли не покаєшся, то я прийду і усуну твій світильник з місця, де він стоїть» (Об’явлення 2:5).
Слова Ісуса: «Пригадай, звідки ти впав, і покайся, і твори перші діла» (Об’явлення 2:5) — це заклик повернутися до попереднього духовного стану, який був приємним Богові.
Це образне висловлення, яке вказує на духовне падіння — не обов’язково в сенсі явного гріха, а в сенсі ослаблення духовної ревності й любові, яка колись була сильною і щирою. Ефесяни все ще трудились, виявляли терпеливість і викривали лжеапостолів.
"Пригадай", це заклик усвідомити, розпізнати, згадати той стан, коли любов була живою, ревною, щирою. Іншими словами, Ісус звертається до совісті та пам’яті:
"Згадай, яким ти був, коли тільки-но повірив. Порівняй із тим, яким став. Подивися на різницю".
Якщо ефесяни згадають, як високо колись стояли, і побачив, як низько опустилися в серці, — нехай покаються (тобто змінять напрямок думок і життя).
Як християни в Ефесі зреагували на це застереження — ми достеменно не знаємо. Але сподіваємось, що вони покаялися і розбудили в собі любов до Єгови. Інакше їхнє світло загасло б, а сам світильник — символ привілею нести правду — був би усунений. Вони втратили б честь відображати світло Божої істини.
«Але маєш оце, що ненавидиш учинки Николаїтів, яких і Я ненавиджу» (Об’явлення 2:6). Пояснення чого навчали Николаїти дивіться статтю "єресі першого століття.
Виявляється, принаймні в цьому аспекті ефесяни були однодумцями з Господом Ісусом Христом — вони щиро ненавиділи єретичні вчення, які відрізнялись від чистої духовної науки, яку передав сам Ісус.
На жаль, із плином часу багато християнських зібрань перестали дослухатися цих слів. Через ослаблення любові — як до Єгови, так і до правди, а також одні до одних — вони втратили пильність і почали плисти за течією в духовну темряву. Так, «християнські» переписувачі, не маючи ревної любові до Єгови, поступово виключили його Ім’я з грецьких рукописів Біблії. Замість того, щоб боронити істину, вони стали поширювати доктрини язичницького походження — вавилонські й грецькі ідеї про вічне вогненне пекло, безсмертну душу й Трійцю, прикриваючи це християнською формою.
Через брак любові до Бога й до його слова більшість тих, хто називав себе християнами, припинили звіщати добру новину про Боже Царство. Їх охопив дух самолюбного духовенства, яке шукало слави, зручностей і панування. Їм уже не було потрібно чекати Божого Царства, бо вони будували своє царство тут, на землі.
(Порівняйте 1 Коринтян 4:8.)
Зрештою, як і в
інших звістках, Ісус звертає увагу на Божий дух, який через Ісуса оголошує
нагороду за вірність. До ефесян він каже: «Хто має вухо, хай чує, що Дух
промовляє Церквам » (Об’явлення 2:7). У
фразі «хто має вуха» Ісус не має на увазі, що дехто з християн має фізичні вади
слуху, радше він наголошує на духовному чутті - здатності розуміння Божої волі,
та розпізнавати, які є його послання.
Вислів «хто має
вуха, нехай слухає», вказує на те, що Бог пропонує його слухати з власної волі;
це лише пропозиція. Він не прагне силоміць змусити людину виконувати його волю
«слухати». Той у кого є відповідний стан серця, почує і відгукнеться.
Ісус також каже:
«що дух говорить зборам», тут він має на увазі святий дух. Бог передає свій дух через Ісуса, як записано в Тита 3:6 «Цей дух він рясно злив
на нас через Ісуса Христа, нашого Спасителя».
Таким чином, хоча Ісус звертається до семи зборів, насправді ця звістка походить від його Батька
Єгови, тому що від Батька походить святий дух. В книзі Обявлення, Ісус також
представлений в образі, як той що «має сім очей, а вони сім духів Божих,
посланих в усі кінці землі» (Об. 5:6). Отже Ісус має всю повноту Божої сили,
святого духу, щоб бачити ситуацію на землі та діяти на благо своїх слуг.
Також звернімо
увагу на сполучик "що". Християнин повинен зрозуміти все те, що від
нього вимагає Єгова. А саме — розуміти правдиве вчення та, що дуже важливо,
берегти себе від занечищеного поклоніння.
В останніх словах до першого збору в Ефесі
Ісус каже: “Переможцеві
я дам можливість їсти плоди з дерева життя, яке в Божому раю”» (Об'явлення 2:7). Ісус дозволить переможцям спожити плід з дерева
життя в набагато кращій якості, тому що
він говорить вже не про земний рай, як в далекому минулому, а небесний рай,
"Божий рай". Зауважте, що після гріхопадіння людей до "дерева
життя" приставляються охоронці-херувими, для того, щоб не допустити
грішних людей до нього. Але тепер Ісус говорить: «переможцеві дам можливість»,
яка чудова зміна обставин. Це означає,
що християнин який удостоїться честі під
час майбутнього приходу Христа, воскреснути до небесної, духовної сфери, перебуватиме в присутності Бога Єгови,
Ісуса та ангелів. Слово «рай» означає
насолода, приємність, тож жити
там буде дуже приємно. Але можна не сумніватись, що для Адама і Єви життя в
земному Раю до гріхопадіння, також було приємним. Як говорить учень Яків
правдиві християни отримують від небесного Батька «дар досконалий»,
досконалішої нагороди просто неможливо уявити (Якова 1:17). Таким чином, достойним людям «покликаним, вибраним й вірним»
Ісус дозволить споживати плоди з дерева життя в небесному «раю».
Ісусова друга звістка була скерована до міста Смірна. Приблизно за 55 кілометрів на північ від руїн Ефеса розкинулося місто Ізмір — сучасне місто на заході Туреччини, що лежить на місці колишнього іонійського регіону.
Звернімо увагу на слова Ісуса:
«А до Ангола Церкви в Смірні напиши: “Оце каже Перший і Останній, що був мертвий і ожив”» (Об’явлення 2:8).
Цими словами Ісус нагадує християнам у Смірні, що він був першим, хто до кінця зберіг вірність — і кого сам Єгова воскресив до безсмертя в духовній сфері. Він також був останнім, кого воскресив Єгова в такий спосіб. Усі інші, кого буде піднято до духовного життя, воскреснуть саме через Ісуса. Саме тому Ісус, як Первісток з мертвих, доречно дає пораду своїм братам, які сподіваються отримати разом із ним безсмертя на небесах.
Ісус був першим, хто пройшов шлях переслідування за праведність і здобув заслужену нагороду. Його вірність аж до смерті та наступне воскресіння стали підґрунтям надії для всіх християн. Той факт, що Ісус «був мертвий і ожив», доводить: жодне страждання заради правди не є марним. Ісусове воскресіння потужно підбадьорює всіх християн — особливо тих, хто змушений терпіти за свою віру.
Їх укріплюють і надихають наступні слова Ісуса.
«Знаю про твоє горе та бідність, хоча насправді ти багатий. Також знаю про богозневагу тих, хто називає себе юдеями, але, по суті, вони не юдеї, а синагога Сатани». (Об’явлення 2:9)
Ісус не докоряє своїм братам у Смірні — навпаки, він щиро хвалить їх. Вони зазнали великого горя через свою вірність. Їхня матеріальна бідність, ймовірно, була наслідком їхньої непохитної позиції у вірі (пор. Євреїв 10:34). Проте ці християни зосереджувалися на духовному багатстві й складали собі скарби на небі, як радив Ісус (Матвія 6:19–20). Тому в очах Божого Сина вони були справді «багатими» (див. Якова 2:5).
Ісус також зауважує, що християни в Смірні зазнали гострого протистояння з боку юдеїв. Ще в апостольські часи багато юдейських релігійних провідників активно противилися поширенню християнства (Дії 13:44–45; 14:19). І навіть через кілька десятиліть після падіння Єрусалима юдеї в Смірні продовжували виявляти той самий сатанинський дух протидії. Не дивно, що Ісус називає їх «синагогою Сатани»!
Сьогодні також існує свого роду «синагога Сатани» — організація, що заявляє про служіння Єгові в істині. Вона хизується тим, що нібито має біблійну істину, і поводиться так, ніби сама є її джерелом, а не Боже Слово. Вони фактично приватизували істину: всіх, хто прагне служити Єгові поза цією спільнотою, вони не визнають.
Та при ретельному дослідженні виявляється, що п’ять їхніх ключових учень суперечать початковому вченню апостолів. Це такі хибні доктрини, як:
-
хронологія 1914 року,
-
проголошення Ісуса Царем у 1914 році,
-
його «невидима присутність» з того ж року,
-
початок «першого воскресіння» у 1918 році,
-
і проголошення «інакшої доброї новини» (2 Коринфян 11:4б).
Хоча ця сучасна синагога — на відміну від юдейської у I столітті — визнає Ісуса як первородного Сина Єгови, через спотворені вчення її помазанці не зможуть досягти обіцяного небесного спасіння.
Ісус підбадьорює християн у Смірні, які зіткнулися з лютою ненавистю:
«Не бійся того, що маєш страждати! Ось диявол вкидатиме декого з вас до в’язниць, щоб вас випробувати. І будете мати біду десять днів. Будь вірний до смерти, і Я тобі дам вінця життя!» (Об’явлення 2:10)
Словами «декого з вас» Ісус вказує, що лише частина громади зазнає особливо тяжких страждань. Але це не означає, що Ісус любить одних більше, ніж інших, або благословляє не всіх однаковою мірою. Усі вірні Йому духовні брати дорогі Йому незалежно від того, через які труднощі проходять.
Ісус не обіцяє, що випробування у Смірні скоро закінчаться. Дехто буде ув’язнений, і громада загалом зазнає «біди десять днів». У Писанні число десять часто символізує повноту або завершеність в межах земної реальності. Це може означати, що їхні страждання будуть не короткими, а достатньо серйозними й вичерпними, щоби випробувати їхню вірність на повну.
Навіть морально чисті й духовно багаті християни не є захищені від серйозних випробувань у своєму тілесному житті. Важливо, що Ісус чітко називає джерело цих страждань: «ось диявол вкидатиме». Це підкреслює, що походження переслідувань — не в Божому невдоволенні, а в диявольській люті проти правдивих учнів Христа. Тож цілком зрозуміло, що він спричиняє випробування учнів Христа, а не Єгова чи Ісус.
Та християнам у Смірні не слід панікувати чи йти на компроміс. Якщо вони залишаться вірними навіть до смерті, то отримають нагороду — «вінець життя», тобто безсмертя в небі, яке їм буде дароване під час славного об’явлення Христа народам (1 Коринтян 9:25; 2 Тимофія 4:6–8). Апостол Павло дуже високо цінував цю нагороду і готовий був віддати за неї все — навіть власне життя (Филип’ян 3:8). Вірогідно, християни в Смірні мали той самий дух самопожертви.
Ісус завершує свою звістку такими словами:
«Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам: переможець не буде пошкоджений від другої смерти». (Об’явлення 2:11)
Отже, переможцям забезпечене безсмертя. Друга смерть, тобто вічне знищення, більше не матиме над ними влади (1 Коринтян 15:53–54). Їхня перемога у вірності приносить вічне життя в небесній славі.
Вісімдесят кілометрів на північ від Смірни, а потім ще двадцять чотири кілометри вглиб суходолу через Каїкську низину, розташоване місто Пергам — сьогоднішня Бергама. У давнину Пергам вирізнявся серед малоазійських міст своїм релігійним і політичним значенням. Тут було зведено багато храмів, присвячених різним божествам — Зевсу, Асклепію (богу зцілення) та Афіні. Особливо вражав своєю величчю вівтар Зевса — один із найграндіозніших архітектурних комплексів того часу.
Пергам був столицею провінції Азія, а отже, мав вагомий вплив і на державному рівні. Серед міст регіону він посідав провідне місце. У ньому активно культивувалося поклоніння імператорам — форма ідолопоклонства, з якою щирі християни не могли миритися. Відмова брати участь у цих культах часто призводила до жорстоких переслідувань. Тож якою звісткою звертається Господь Ісус до збору, що жив серед такого тиску та духовної темряви?
Передусім Ісус нагадує, хто він є:
«А до Ангола Церкви в Пергамі напиши: "Оце каже той, що має меча обосічного"» (Об’явлення 2:12).
Цими словами Він повторює сказане про себе в Об’явлення 1:16. Він — суддя, наділений владою виконувати вироки. Його обосічний меч символізує як захист, так і покарання. Яке ж це утішне запевнення для вірних, яких переслідують! Але водночас це й пересторога: Ісус, як «ангол угоди», що діє від імені Єгови, «буде свідком швидким» проти всіх, хто, називаючи себе християнами, потурає ідолопоклонству, безчестю, неправді, обману й байдужості до потребуючих (Малахії 3:1, 5; Євреїв 13:1—3).
Отже, слід уважно дослухатися до застережень і настанов, які Ісус виголошує від імені Бога.
Звертаючись до зібрання в Пергамі, Ісус каже:
«Я знаю діла твої, і що де ти живеш, там престол Сатани» (Об’явлення 2:13а).
Християни там справді мешкали в середовищі, глибоко просякнутому поклонінням Сатані. Можливо, дехто вважає, що вшанування ідолів, язичницьких богів чи взагалі участь у хибному поклонінні — це просто культурна традиція або нешкідливе релігійне різноманіття. Але апостол Павло ще раніше попереджав:
«Я кажу, що жертви, які приносять люди з інших народів, — це жертви для демонів, а не для Бога. А я не хочу, щоб ви мали щось спільне з демонами» (1 Коринфян 10:20).
Єврейське слово, перекладене як «Сатана», означає «противник». Його «престол» — це не буквальний трон, а символ його тимчасового панування у світі. Цей вплив допущено Богом, хоч і не подаровано. Коли сатана сказав Ісусу про свою владу «що вона йому передана», це не означає, що Бог спеціально йому передав цю владу, це означає, що він сам її захопив і утримує (Луки 4:6).
Те, наскільки ідолопоклонство було розвинене в Пергамі, — ще один доказ того, що «престол Сатани» справді утвердився саме там. Але як же сильно він лютував, коли деякі християни в цьому місті не схилилися перед ним! Вони залишались вірними, рішуче відкинувши культ імператора й будь-яке націоналістичне або демонічне поклоніння.
Отож, «престол Сатани» справді перебував у Пергамі.
У Об'явленні 2:13 Ісус навмисно вживає одне й те саме слово — κατοικέω (katoikeō), що означає «оселитися, постійно жити». Він каже:
-
"Я знаю, де ти живеш (κατοικεῖς)" — тобто, християнин має постійне місце перебування,
-
"де живе Сатана (κατοικεῖ)" — тобто, і Сатана також «оселився» в тому місці.
Це стилістична симетрія, яка викликає глибоку напругу: вірні християни "живуть" у самому осередку впливу того, хто протистоїть Богу.
Це також підкреслює:
-
що Сатана не просто "присутній", а вкорінився там;
-
і що християни, не покидаючи цього місця, лишаються вірними свідками, навіть під загрозою смерті (як Антипа).
Отже, схожість слів — не випадкова. Це риторичне дзеркало, через яке Христос показує героїзм збору, що живе там, де ворог має свій престол.
Фраза «де живе» (грец. katoikei) не означає тимчасового перебування, як парамени (на кшталт «зупинитись у готелі»), а сталий дім, постійне місце проживання. Це дуже сильний вислів.
Це не просто місце впливу — це центр управління, ніби штаб-квартира.
Отже, Ісус каже: Сатана обрав Пергам як особливий осередок своєї дії в той час. І, цілком можливо, керував звідти. Хоч Сатана — духовна істота і не обмежений матеріально, він діє через структури, і в Пергамі такі структури були в особливо концентрованому вигляді.
Ісус продовжує:
«Але міцно тримаєшся мого імені та не зрікся віри в мене навіть за днів Анти́пи, мого вірного свідка, який був убитий у вашому місті — там, де живе Сатана» (Об’явлення 2:13б).
Яка ж підбадьорлива похвала! Без сумніву, Антипу стратили за те, що він рішуче відмовився брати участь у демонських обрядах і поклонятися римському імператорові.
Незабаром після того, як апостол Іван отримав це об’явлення, римський намісник Пліній Молодший у листі до імператора Траяна описав свій підхід до переслідування християн. Траян схвалив його дії. Пліній пояснював, що звільняв тих, хто публічно зрікався віри:
«Вони повторювали за мною молитву до богів, приносили пахощі та вино твоєму образу, імператоре, а також проклинали Христа».
Але тих, хто залишався вірним Христу, страчували. У таких умовах християни в Пергамі залишалися непохитними. Вони «трималися Ймення Ісуса», визнаючи його Сином Єгови та призначеним Царем.
Фраза Ісуса «навіть за днів Антипи» (Об’явлення 2:13) вказує на реальний період, коли громада у Пергамі пережила надзвичайне випробування. Антипа, названий самим Ісусом «вірним свідком», очевидно, загинув мученицькою смертю через відмову брати участь в ідолопоклонстві. Його страта стала знаковою подією для всієї громади. Ісус згадує про ті «дні», щоб підкреслити: навіть коли страх і загроза були найвищими, ці християни не зреклися віри. Цим висловом Ісус вшановує пам’ять Антипи та одночасно нагадує: якщо ви вже витримали такий тиск, то й тепер мусите бути пильними — не терпіть неправди й компромісів у своєму середовищі.
Вірність Пергамського зібрання справді викликає повагу. Проте Ісус звертається до них і з докором:
«Але трохи Я маю на тебе». У чому полягала їхня провина? Далі читаємо:
«Бо маєш там тих, хто тримається науки Валаама, що навчав Балака покласти спокусу перед синами Ізраїля — щоб їли ідольські жертви й розпусту чинили» (Об’явлення 2:14).
Навіть попри зовнішню вірність і стійкість перед переслідуванням, у зібранні були ті, хто впроваджував компроміс і толерував духовну небезпеку. Ісус не закриває на це очей. Він хвалить — але також і дисциплінує.
Ця тактика виявилася згубною. Єгова запалав праведним гнівом і вразив Ізраїль, від чого загинуло 24 000 осіб. Поразка тривала доти, доки священик Пінхас не втрутився, виявивши ревність за святість Бога.
А чи траплялось подібне в Пергамі за днів Івана? Так! Ісус прямо вказує, що в зібрання проникли ті самі небезпечні елементи — моральна розбещеність і ідолопоклонство. Ці християни не взяли до серця перестороги, вже раніше передані через апостола Павла (1 Коринтян 10:6–11). Тому Ісус закликає їх твердо уникати зла, не толерувати гріха, навіть замаскованого під духовну свободу.
І сьогодні християни мусять бути пильними, щоб, як каже послання Юди, не «обертати благодать нашого Бога у виправдання розпусти» (Юди 4).
Ми зобов’язані відвертатися від зла, ненавидіти те, що зневажає Бога, і «вмертвляти тілесні вчинки» (Римлян 8:13), щоб вести життя, чисте й гідне звання учнів Христа.
Ісус також докоряє християнам у Пергамі за те, що вони «їли ідольські жертви». Що це означає? Ймовірно, деякі з них так чи інакше брали участь в язичницьких релігійних церемоніях — можливо, під тиском суспільства чи з хибного прагнення не виділятись. Але вірні християни повинні користуватися християнською свободою відповідально, керуючись несамолюбною любов’ю, яка зважає на совість інших (1 Коринтян 8:9–13). Їм належить остерігатися сучасних форм ідолопоклонства — поклоніння образам, статуям, національним символам або ж таким «богам», як гроші чи навіть власний шлунок (Матвія 6:24; Филип’ян 1:9, 10; 3:17–19).
Ісус продовжує докір: «Так маєш і ти таких, що тримаються науки николаїтської так само» (Об’явлення 2:15). Пояснення чого навчали Николаїти дивіться статтю "єресі першого століття.
Николаїти згадуються в Об’явленні двічі: у посланнях до Ефесу та Пергаму. В Ефесі Ісус засуджує їхні вчинки, а в Пергамі — їхнє вчення. Це показує, що будь-яке вчення неодмінно веде до певного способу життя. Навчання николаїтів мало практичні наслідки.
Тож християни в Пергамі потребували чіткої поради: не можна дозволяти такій науці далі поширюватись у громаді. Заради духовної чистоти вони мали рішуче протистояти єресям і не ставити «єдність» вище правди. Ісус не заохочує до фальшивого миру — він закликає до очищення:
«Отже, покайся. Якщо ж ні, то я скоро прийду до тебе і воюватиму з ними мечем зі своїх уст» (Об’явлення 2:16).
Зверни увагу: Ісус каже «з ними» — тобто з тими, хто вперто тримався неправдивих учень, був учасником ідолопоклонства чи статевої аморальності. Отже, хоча провина належала цим окремим особам, усій громаді слід було відмежуватись від них — інакше Ісус буде змушений втрутитись сам.
Велика нагорода готується для тих, хто слухається
Ісусової поради, даної під керівництвом святого духу Єгови. Послухайте! «Хто
має вухо, хай чує, що дух промовляє церквам: переможцеві дам їсти приховану
манну, і дам йому білого каменя, а на камені написане ймення нове, якого не
знає ніхто,— тільки той, хто приймає його» (Об’явлення 2:17). Таким чином,
християн у Пергамі, так само як і у Смірні, заохочується ‘перемагати’. Ісусове заохочення «перемагати» викликає
асоціації з довгим, тяжким, виснажливим
боєм двох сильних суперників, які
не хочуть поступатись одне одному, бо на кону стоїть їхнє життя. Така аналогія
може нагадати про колишні гладіаторські бої під час Римської імперії. В
християнина це духовний бій за життя. Біблія стверджує що:
«ми ведемо боротьбу не проти крові й
плоті, а проти урядів, влади, світових правителів цієї темряви, проти злих
духовних сил у небесах» (Ефесян 6:12). Якщо християни в Пергамі, де стоїть
престол Сатани, бажають досягти успіху, то мусять продовжувати бортьбу за життя.
Колись за Мойсевих часів манна не була прихованою її всі
бачили та всі їли, пізніше в часи скинії та храму де лежала прихованна манна її
не мав права їсти ніхто навіть священики. Тут Ісус говорить, що його учні, які стануть
переможцями, їстимуть «приховану манну». Подібно до Христа, вони входять не в
рукотворну святиню, яка служить лише відображенням істинної, а в саме небо.
Після воскресіння вони зодягаються в нетлінність і безсмертя — надзвичайні
дари, що символізуються можливістю споживати нетлінну «приховану манну». В іншому
місці говориться: «Після того святиня Божого храму в небі розкрилась, і в ній стало видно ковчег
його угоди» Об’явлення 11:19.
«Білий камінчик» про який говорить Ісус, можливо,
представляє виправдовувальний вирок та перепустку в небо. Білий камінь може вказувати на щось дуже
особливе для християнина-переможця: його
прийняття на почесне місце у небі на весіллі Агнця. Нове ім'я християнина, викарбуване
на камені, вказує на його отримання небесної слави. Це також свідчить про те,
що туди не потрапить ніхто, хто не відповідає Божим чітким вимогам для входу в
небеса, які викладені у Святому Письмі. Такий камінь – це своєрідний пропуск,
виготовлений для тих, хто відповідає вимогам, якщо людина їм відповідала, то
для неї виготовляється такий пропуск.
В минулому вже були приклади, коли Бог
своїм служителям, в певний момент їхнього життя давав їм нове ім'я.
Наприклад, Аврама Бог перейменував на ім'я Авраам, а його внука Якова на ім'я Ізраїль. Це ставалось в
моменти, коли Бог вступав в особливі відносини зі своїми слугами, укладаючи з
ними угоди та даючи обіцянки. В нашому випадку особа з новим ім'ям, зможе
напряму звертатися до Бога, Творця всесвіту,
без посередників, виконуючи нові
особливі завдання пов'язані з майбутніми
намірами Єгови. Тобто, зміниться її статус: тут на землі особа була
відчужена і далека від Бога, а тоді отримавши нове ім'я, вона зможе вже мати
прямий доступ до нього. Крім того, це може вказувати на те, що Бог вже конкретно
визначив роль чи завдання для особи, які вона буде виконувати в небі,
як небесний священник. Ці особи будуть
мати можливість бачити «обличчя» Єгови,
як записано в Обявлення 22:4.
Шістдесят п’ять кілометрів на південний схід від Пергама розташоване квітуче турецьке місто Акхісар. Майже 1900 років тому на цьому місці стояло стародавнє місто Тіятири. Подорожній міг без труднощів дістатися до нього дорогою з Пергама. Хоч Тіятири, ймовірно, не мали такого значення як центр імператорського культу, як сам Пергам, проте в місті були храми й каплиці, присвячені язичницьким богам. Тіятири також були відомі як жвавий торговельний і ремісничий центр.
Саме з Тіятир походила жінка на ім’я Лідія — торгівчиня кармазином, з якою апостол Павло зустрівся, коли проповідував у македонських Филипах. Вона разом зі своїм домом охоче прийняла добру новину, яку звіщав Павло, і виявила до нього виняткову гостинність (Дії 16:14, 15). Лідія стала першою відомою мешканкою Тіятир, яка навернулася до християнства. Згодом у самому місті виникла християнська громада.
Саме до цього збору Ісус звертається зі своєю найдовшою звісткою:
«І до Ангола Церкви в Тіятирах напиши: “Оце каже Син Божий, що має очі Свої, як полум’я огняне, а ноги Його подібні до міді”» (Об’явлення 2:18).
Це єдиний випадок, коли у книзі Об’явлення використовується вислів «Син Божий», хоча в інших віршах Ісус називає Єгову «своїм Отцем» (Об’явлення 2:27; 3:5, 21). Можливо, така назва мала нагадати християнам тіятирського збору про тісний зв’язок Ісуса з Єговою. Деякі стверджують, що Ісус був Сином Божим лише під час свого земного життя, а після воскресіння перестав ним бути. Проте його власні слова спростовують цю думку — він і після воскресіння залишався первородним Сином Єгови.
У цьому ж зверненні сказано, що Син має очі «як полум’я огняне» — це попередження християнам у Тіятирі: його гнів спалахне проти всього, що осквернює правдиве поклоніння. Коли вдруге згадується про Його ноги, подібні до міді, Ісус наголошує на власному непохитному прикладі вірності, який залишив під час свого земного служіння (1 Петра 2:21).
Якою ж втіхою для християн у Тіятирі були слова похвали! Ісус каже:
«Я знаю діла твої, і любов, і віру, і службу, і твою терпеливість, і останні вчинки твої, що більші за перші» (Об’явлення 2:19).
На відміну від ефеського збору, помазані християни в Тіятирі не втратили своєї першої любові до Єгови. Їхня віра залишалась міцною, а добрі діла з часом лише примножувались. Подібно до членів трьох попередніх зборів, християни тіятирської громади виявляли витривалість і непохитність.
Палаючі очі Ісуса вдивляються ще пильніше. Він бачить те, що потребує негайної уваги. «Але,— каже він до християн тіятирського збору,— маю на тебе, що ти попускаєш жінці Єзавелі, яка називає себе пророчицею, навчати й зводити рабів Моїх, щоб вони чинили розпусту та їли ідольські жертви» (Об’явлення 2:20).
У Х столітті до н. е. цариця Єзавель, дружина ізраїльського царя Ахава, прославилась як жорстока, перелюбна і деспотична жінка, що ввела Ізраїль у культ Ваала. Врешті її стратив Єгу, помазаний Єговою.
Схоже, що «жінка Єзавель» у Тіятирському зборі — не буквальна особа, а символ впливової жінки чи групи жінок, які, прикриваючись начебто пророчими об’явленнями, вводили збір в оману. Ці самозвані пророчиці не діяли під впливом Божого духу. Вони, ймовірно, впливали на сумління інших, зводячи їх на шлях моральної розбещеності — виправдовуючи свої вчинки спотвореним тлумаченням Писання. Це був справжній обман, псевдодуховність, що підштовхувала членів збору до участі в «розпусті, нечистоті, пристрасті, лихій пожадливості та зажерливості, що вона ідолослуження» (Колосян 3:5).
Такі жінки, або ті, хто поводився подібно до них, прагнули змусити християн у Тіятирі прийняти поблажливе, егоцентричне життя — спосіб мислення, який сьогодні толерується в багатьох колах номінального християнства.
Ісус тоді каже до старійшин тіятирського збору: «І Я дав
був їй часу, щоб покаялася,— та вона не схотіла покаятися в розпусті своїй. Ось
Я кину її на ложе [«страждань», Дерк.], а тих, що чинять із нею розпусту, у
велику біду, коли тільки в учинках своїх не покаються» (Об’явлення 2:21, 22).
Згадавши «жінку Єзавель», Ісус продовжує:
«А дітей її поб’ю смертю. І пізнають усі Церкви, що Я Той, Хто досліджує нирки й серця, і Я кожному з вас віддам за вашими вчинками» (Об’явлення 2:23).
Ісус дав Єзавелі та її «дітям» — її послідовникам — час на покаяння. Але оскільки вони вперто не бажають відмовитися від неморальності, на них має впасти праведний осуд. Вислів «А дітей її поб’ю смертю» звучить різко, але має символічний зміст. Йдеться не про фізичне вбивство, а про остаточний духовний осуд. «Діти» — це не її буквальні нащадки, а ті, хто перейняв її вчення, стиль мислення й спосіб життя. Ісус тут виступає як той, хто має владу над життям і смертю, зокрема духовною. Слово «смерть» в Об’явленні часто позначає відлучення від Божої присутності, позбавлення надії на вічне життя. Отже, Христос попереджає: якщо ці «діти» не покаються, їх чекає остаточна втрата благословення — духовна смерть у Божих очах.
Усі збори мають усвідомити: Ісус не судить поверхово. Він перевіряє «нирки» — глибокі почуття людини, і «серце» — її внутрішній світ, навіть найприхованіші мотиви.
Коли Ісус каже: «Я кину її на ложе» та «у велику біду», він, найімовірніше, говорить не про буквальну кару, а про духовні наслідки, які він допускає або спрямовує як Суддя. У контексті Об’явлення ці слова означають викриття, приниження й страждання, які зазнають ті, хто не хоче каятись. Ложе, на якому вони шукали гріховного задоволення, стає символом страждання й осуду. Це може включати як внутрішню спустошеність, так і втрату духовного благословення — аж до виключення з християнського збору або покарання, яке допускає сам Єгова.
Але наступні слова Ісуса — це слова потіхи:
«А вам, іншим у Тіятирі, хто не має цієї науки, хто, як кажуть, не пізнав так званих “глибин сатани”, кажу: не накладу на вас іншого тягаря. Тільки тримайте те, що маєте, аж поки прийду» (Об’явлення 2:24–25).
У тіятирському зборі були вірні, незаплямовані люди, на яких вплив Єзавелі не подіяв. Вони не втягнулися в облудне «вчення» й не прийняли так званих «глибин сатани» — можливо, окультних або езотеричних практик, прикритих релігійною оболонкою.
Проблема збору в Тіятирі була по суті тією самою, що й у Пергамі: поєднання ідолослуження та статевої розпусти. Та якщо в Пергамі Ісус називає це «наукою Валама», то в Тіятирі — «пророкуванням Єзавелі». В обох випадках ідеться про небезпечне змішання правди з фальшивим вченням, що призводить до морального занепаду.
В обох випадках Ісус свідомо вживає різні біблійні образи: Валама і Єзавель. Образ Валама натякає на підступний, замаскований вплив, що діє через поступки й компроміси, тоді як Єзавель символізує відверто агресивну, псевдодуховну владу, яка чинить тиск на вірних. Таким чином, Ісус не просто викриває гріх, а й допомагає зборам розпізнати його конкретну форму й витоки.
Сатана й сьогодні користується своїми «глибинами» — це вишукані теорії, філософії й світогляди, що звеличують людський інтелект. До них належать не лише розпусні й аморальні погляди, а й такі підступні впливи, як спіритизм і теорія еволюції. Як же всевідаючий Творець оцінює ці «глибини»? Апостол Павло передає Його думку словами: «Я знищу мудрість мудрих» (1 Коринтян 1:19).
На відміну від цього, «глибини Божі» — чисті, прості, доступні для щирого серця. Вони не заплутують, а навпаки — приносять радість і внутрішній мир. Розважливі християни остерігаються облудних «глибин» сатанинського світу й тримаються істини. Адже, як нагадує Писання: «Минається світ і його пожадливість, а хто виконує Божу волю, той живе повік» (1 Івана 2:17; 1 Коринтян 2:10).
Заклик «тримайте те, що маєте» звернений до вірних християн у Тіятирському зборі, які не піддалися впливу Єзавелі. Це означає: зберігайте свою віру, любов, чистоту та духовну пильність. Не дайте себе збити з правильного шляху, навіть якщо навколо панує духовне розтління. Ісус не вимагає чогось нового чи складного — лише того, щоб вони далі трималися вже набутої істини та залишалися відданими, «аж поки Я прийду». Це нагадує, що Його прихід — реальний, а обіцянка — близька.
До християн
тіятирського збору Ісус тепер промовляє хвилюючі слова. Ці слова підбадьорюють
теж помазаних християн сьогодні та які зявляться в недалекому майбутньому: «А
переможцеві, і тому, хто аж до кінця додержує Мої вчинки, Я дам йому владу «над
поганами, і буде пасти їх залізним жезлом; вони, немов глиняний посуд,
покрушаться», як і Я одержав владу від Свого Отця» (Об’явлення 2:26, 27).
Варто звернути
увагу на фразу Ісуса, «до кінця». Коли, бігуни-марафонці долають свою
дистанцію їм важливо добігти її до
кінця, оскільки не добігши до фінішу, час не буде зарахований і вони не
отримають переможного вінка. Так само
християнам потрібно докладати зусиль аби пройти всю дистанцію, аж до самої
смерті. Але, що потрібно робити? Ісус нам вказує: «наслідувати мої вчинки».
Християнин має знати правду про Бога та ділитися нею з іншими, тобто
проповідувати. Також, важливо втілювати риси характеру Ісуса, наприклад
ставитись до інших з любов'ю і співчуттям та дотримуватись Божого Закону.
Також, в словах
Ісуса ми бачимо своєрідні сходинки: він ділитиметься владою з своїми
воскреслими братами, яку сам отримав від Батька. Тож очевидно, що Ісус і Бог,
його Батько це дві різні особи. Також ми бачимо з слів Ісуса, що він вже
отримав всю владу, ще в першому столітті, що і підтверджують слова з Матвія
28:18 «дана мені вся влада на небі та на землі. Ніякої додаткової влади в
майбутньому, тобто в наступних століттях він не отримував. Такої необхідності у
нього не було, тому, що він і так уже всю повноту влади. «Адже Богу було до
вподоби, щоб у ньому перебувала вся повнота» (Колосян1:19).
Яка ж чудова обіцянка!
Ісус додає: «І
дам Я йому зорю досвітню» (Об’явлення 2:28). Ця зоря - Ісус Христос, як видно з
Об'явлення 22:16 «Я корінь і потомок Давида, яскрава ранкова зоря». Як саме
Ісус дасть переможцям «зорю ранкову»? Очевидно, він дарує їм себе, встановлюючи з ними після
воскресіння до небес цих християн,
найближчі, найтісніші взаємини. Можливо Ісус, також має на увазі, що
його учні отримають якості ранкової зорі, тобто воскреснуть найпершими. Оскільки
ранкова зоря (фактично, друга планета від Сонця) в певні пори року, з'являється найпершою
перед світанком. Це чудова можливість, яка відкривається перед кожним
послідовником Ісуса.
На південь від Тіятир розташоване місто Сарди, де перебував наступний християнський збір, який отримав звістку від воскреслого Ісуса. У VI столітті до н. е. Сарди були величною столицею стародавнього Лідійського царства і місцем правління надзвичайно багатого царя Креза. Проте до часу Івана це колись могутнє царство занепало, стало бідним і слабким, а його колишня слава лишилася в минулому. Подібна доля спіткала й християнський збір у Сардах: він теж збіднів — але духовно.
Вперше Ісус не починає свого послання з похвали. Натомість каже:
«А до ангола церкви в Сардах напиши: “Оце каже той, хто має сім Божих духів і сім зір: я знаю діла твої, що маєш ім’я, ніби живий, а ти мертвий”» (Об’явлення 3:1).
Чому Ісус називає себе тим, «Хто має сім Божих духів»? Бо ці духи символізують святий дух Єгови. Пізніше Іван зображає їх як «сім очей» — це вказує на проникливий зір, яким Божий дух наділяє Ісуса (Об’явлення 5:6). Тому він здатен бачити реальний стан речей і мудро діяти за будь-яких обставин.
У словах до сардійського збору Ісус підтверджує істину, яку вже проголошував під час свого земного служіння. Якось він сказав одному чоловікові:
«Йди за мною, а мертві нехай ховають своїх мертвих» (Матвія 8:22).
Згідно погляду Єгови, усе людство мертве в його очах. Лише той, хто приймає правдиву добру новину, звіщену його первородним сином і апостолами, вважається живим перед Богом. Духовна смерть страшніша за фізичну, бо вона означає відділення від Джерела життя.
Багато християн у Сардах мали репутацію духовно живих. Колись вони справді ожили — отримали нове життя завдяки добрій новині. Але Ісус бачив, що вони знову впали в духовну смерть, можливо через нечисті вчинки або байдужість. Здається, більшість із них втратили щиру зацікавленість у правді та надії, яку дав їм Христос. (Порівняйте Ефесян 2:1–3; Євреїв 5:11–14).
Ісус нагадує «ангелові збору в Сардах», що тримає «сім зір» — тобто пресвітерів усіх зборів — у своїй правиці. Це символ його влади над ними й здатності надавати керівництво у пастирській праці. Саме тому вони повинні уважно дослухатись до його перестороги:
«Тож будь пильний і зміцни те, що залишилося, але мало не померло, бо я побачив, що твої діла не довершені перед моїм Богом. Тому постійно пам’ятай, що́ ти отримав і чув. Зберігай це і покайся. Якщо ж не прокинешся, то я прийду, як злодій, і ти зовсім не знатимеш, о котрій годині це станеться» (Об’явлення 3:2, 3).
Християни в Сардах мали згадати свою першу любов — ту радість, яку відчули, щойно дізналися правду, і благословення, які прийшли за цим. Проте з часом вони стали духовно бездіяльними. Їхній світильник віри ледве жеврів через нестачу справ, що випливають із віри.
За кілька років до цього апостол Петро писав до зборів в Азії (ймовірно, й до Сард), закликаючи їх поглиблювати цінування славетної доброї новини, проголошеної «духом святим, із неба посланим» — саме тим святим духом, якого в Об’явленні Іван бачить у вигляді семи духів (1 Петра 1:12, 25). Петро також нагадав їм, що вони —
«вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власности Божої, щоб звіщали чесноти того, хто покликав їх із темряви до дивного світла свого» (1 Петра 2:9).
Роздуми над цими істинами могли допомогти сардійському збору покаятись і «зміцнити решту». Адже Єгова, як писав Петро, не бажає, щоб хтось загинув, а щоб усі прийшли до покаяння (2 Петра 3:9).
У той час цінування правди та любов до неї в сардійському зборі ледь жевріли — мовби вогонь, що майже згас. Лишалося кілька вугликів, які ледве тліли. Ісус закликає їх роздмухати цей вогонь — покаятись у гріхах, вчинених через недбалість, і відновити духовну живість. Якщо ж вони цього не зроблять, то Ісус прийде зненацька — «немов злодій», і застане їх неготовими (Об’явлення 3:3).
Фраза «прийду, як злодій» у зверненні до Сард не є пророцтвом про кінець світу. Це місцевий і особистісний суд Христа над байдужими християнами, які втратили духовне життя. Ісус у цьому випадку — не тріумфальний Цар над народами, а суворий Господар, що несподівано навідується до своїх слуг. Це «прихід» у значенні втручання у їхню духовну ситуацію з метою суду і, можливо, усунення (порівняй Об. 2:5 — «Я зрушу світильника твого»). Такий суд може виразитись у втраченому становищі перед Богом, зникненні Божого схвалення, і навіть у духовній смерті без надії на воскресіння до життя.
Своїми словами: «Я побачив, що твої діла не довершені перед моїм Богом», Ісус ясно показує, що визнає владу Єгови. Сам він не надає нагороди воскресіння до безсмертя за власним рішенням, а лише відповідно до Божих стандартів. Якщо хтось «не довершив своїх діл», тобто не залишився вірним до кінця, він не отримає обіцяної нагороди. Однак Ісус обіцяє, що визнає перед своїм Батьком тих, хто його послухається (порівняй Об’явлення 3:5).
Так само, як у Сардах, сьогодні кожному християнину важливо регулярно перевіряти себе. Ми повинні щиро запитати себе: чи довершую я свої діла перед Богом? Чи моє поклоніння є постійним, цілісним і зростаючим? Ісус докоряє не для осуду, а з любові. Його мета — допомогти очиститись і зміцнитись.
Слова Ісуса «Я побачив, що твої діла не довершені перед Моїм Богом» (Об’явлення 3:2) відкривають справжній духовний стан збору. Їхні вчинки не були повноцінними в Божих очах — не тому, що вони нічого не робили, а тому що втратили силу віри, щирість намірів і пильність. Вони, можливо, мали зовнішню активність, але внутрішньо охололи. Ісус показує, що Єгова має високі стандарти — не формальність, а глибоку вірність, доведену до кінця. Те, що здається людям достатнім, може бути виявлене як «недовершене» перед Богом, якщо за цим не стоїть живий дух віри й любові.
Адже пізніше він каже:
«Я докоряю всім, кого люблю, а також повчаю їх» (Об’явлення 3:19).
Його слова нагадують, що в Єгови високі, але справедливі вимоги щодо чистого поклоніння — і що його любов виявляється не лише в утішенні, а й у наполегливому заохоченні до духовного росту.
Наступні слова Ісуса до сардійського збору є особливо підбадьорливими. Він каже:
«Та маєш у Сардах кілька осіб, які не опоганили своїх одеж. І вони ходитимуть зі мною в білих шатах, бо вони гідні. Переможець зодягнеться в білу одежу, і я не витру його імені з книги життя, а визнаю його ім’я перед своїм Отцем і перед його ангелами» (Об’явлення 3:4, 5).
Ці «одежі» символізують праведну християнську особистість. Попри те, що більшість у зборі знечистили свої духовні одежі, Ісус з радістю визнає: у Сардах залишилось «кілька імен» — кілька помазаних християн, які зберегли чистоту й залишилися вірними.
У біблійній традиції ім’я часто уособлює особистість, репутацію, ідентичність перед Богом. Отже, «кілька імен» означає кількох конкретних осіб, яких Ісус знає поіменно — вірних християн, що не піддалися духовному занепаду більшості у зборі.
Це підкреслює, що:
-
Бог бачить не лише спільноту загалом, а й кожного особисто.
-
Вірність можлива навіть тоді, коли більшість занепала.
Вони не пішли за більшістю, не піддалися її духовному занепаду й не зрадили правду. Їхня стійкість засвідчує, що кожна особа несе особисту відповідальність перед Богом, незалежно від стану громади навколо.
Ісус урочисто обіцяє бути з цими вірними учнями «усі дні — аж до закінчення віку» (Матвія 28:20). Він знає кожного з них, знає їхню вірність і добре ім’я, яке вони здобули перед Богом (Екклезіяста 7:1). Їхня вірність не залишиться непоміченою — вона буде визнана навіть перед Отцем і небесними ангелами.
«Переможець зодягнеться в білу одежу» - тут, одягнути в
біле вбрання означає, що Ісус вважатиме
християнина гідним небесного воскресіння
і також на те, що він уже його воскресив —
одягнув його в «біле вбрання». Таке вбрання отримають лише ті хто
проявляє чистоту та святість.
Що це за «книга
життя» і чиї імена записані в ній? У книгу, або сувій, життя записуються імена
слуг Єгови, які дістануть у нагороду вічне життя (Малахії 3:16). Імена тих, які
одержать вічне життя на землі, також записуються в ту книгу. Більше того, їхні
імена можливо ‘витерти’ з цієї книги (Вихід 32:32, 33). Тут, в Об’явленні, звертається
увага на імена помазаних християн. Однак члени Церкви, імена яких зостануться у книзі життя
аж до їхньої смерті, дістануть у нагороду безсмертя в небі (Об’явлення 2:10).
Це імена, які Ісус особливо визнає перед своїм Отцем і його ангелами. Чому Ісус
говорить визнаю ім’я особи, також «перед ангелами», дивіться статтю «Божий
Рай».
Місто Філядельфія, розташоване приблизно за 50 кілометрів на південний схід від Сард (на місці сучасного турецького міста Алашехір), за днів Івана було доволі заможним. Назва "Філядельфія" означає «братерська любов». Проте найбільш вартим уваги було не матеріальне багатство, а духовне процвітання християнського збору в цьому місті.
Яку ж радість, напевно, відчули ці вірні, коли до них прибув мандрівний служитель — можливо, той самий, що подорожував через Сарди. Звістка, яку він передав, містила зворушливу пораду, але передусім — урочисте нагадування про авторитет її славетного відправника. Цей авторитет проголошує:
«І до ангела церкви в Філядельфії напиши: “Оце каже святий, правдивий, що має ключа Давидового, що він відчиняє — і ніхто не зачинить, що він зачиняє — і ніхто не відчинить”» (Об’явлення 3:7).
Іван колись чув, як апостол Петро звернувся до Ісуса христа зі словами:
«У тебе — слова життя вічного! Ми увірували й спізнали, що ти — Божий Святий»
(Івана 6:68, 69, Хом.).
Оскільки сам Єгова є втіленням святості, його однороджений син по праву названий «Святим» (пор. Об’явлення 4:8). Він також названий «Правдивим». Грецьке слово а·ле·ті·но́с передає ідею справжності, достеменності, того, що є автентичним і повним відповідником Божого задуму.
У цьому значенні Ісус є правдиве світло, яке просвічує кожну людину (Івана 1:9), правдивий хліб, що зійшов з неба (Івана 6:32), і істинна виноградна лоза (Івана 15:1). Усе це не образні прикраси, а твердження про те, що саме через нього Бог здійснює справжнє життя, світло і живлення для людей.
Крім того, Ісус є «правдивий» і в моральному сенсі: йому можна беззастережно довіряти. Він завжди говорить правду і свідчить істинно (Івана 8:14, 17, 26). Як Божий син, він гідний найвищого довір’я і честі — служити царем і суддею, поставленим самим Єговою (Об’явлення 19:11, 16).
Далі сказано, що Ісус має «ключ Давидів». Користуючись цим ключем, він «відчиняє — і ніхто не зачинить; зачиняє — і ніхто не відчинить». Але що означає цей образ? Що таке «ключ Давидів»?
Цей вислів вказує на право Ісуса здійснювати верховну владу, яку Єгова колись дарував царю Давиду. Свого часу Єгова уклав із Давидом угоду про царство: його нащадки царювали на престолі Єгови в Єрусалимі майже чотири століття. Проте через тривалу невірність цей царський дім був усунений, а престол — спорожнів.
Отже, «ключ Давидів» — це символ законного права на царську владу, яку мав успадкувати певний особливий наслідник Давида. Але коли ж з’явився той, хто мав на нього право?
Приблизно через 600 років після падіння єрусалимської монархії, молода єврейка Марія — нащадок Давида — завагітніла через силу святого духа. Бог послав ангела Гавриїла, щоб сповістити її:
«Ти породиш сина, і даси йому ім’я Ісус. Він буде великий і названий сином Всевишнього. І Господь Бог дасть йому престол його батька Давида. І він царюватиме над домом Якова повіки, й царюванню його не буде кінця» (Луки 1:31–33).
Коли Ісус охрестився в ріці Йордан і був помазаний святим духом,він став призначеним на царя — Помазаником з дому Давида. Протягом земного служіння Ісус ревно проголошував добру новину про Царство. У кінці свого шляху він добровільно віддав життя, прийнявши ганебну смерть, і цим довів повну слухняність Єгові. Це стало остаточним підтвердженням його гідності отримати царську владу.
Єгова воскресив свого сина як безсмертного духа і посадив його по своїй правиці на небесах. Саме в той час Ісус отримав усі законні права на Давидове царство. В час свого воскресіння Ісус став царем і почав ‘панувати поміж ворогами своїми. Як пророчо сказано:
«Сиди праворуч мене, аж покладу ворогів твоїх підніжжям для твоїх ніг» (Псалом 110:1, 2).
«Він упокорив себе… аж до смерті на хресті. Тому й Бог звеличив його і дав йому ім’я, що вище над кожне ім’я» (Филип’ян 2:8, 9; порівн. Євреїв 10:13, 14).
Тож Ісус, маючи «ключ Давидів», володіє повнотою царської влади — і жодна сила не здатна перешкодити йому відчинити шлях до Царства або, навпаки, зачинити його для непокірних.
Відтоді Ісус почав користуватися «ключем Давида», щоб відкривати двері — можливості й привілеї, пов’язані з Божим Царством. Саме через нього Єгова визволяє помазаних християн з-під влади темряви й переносить їх «до Царства Свого улюбленого Сина» (Колосян 1:13, 14). Водночас цей ключ служить і для того, щоб зачиняти доступ до вічного життя в небесах, хто виявляється невірним.
Оскільки Єгова повністю підтримує свого вірного спадкоємця — Царя на престолі Давида, жодне створіння не здатне перешкодити йому виконувати його волю (Матвія 28:18–20).
Ісус наголошує: «Він відчиняє — і ніхто не зачинить, що він зачиняє — і ніхто не відчинить» (Об’явлення 3:7). Ці слова варто розглядати не, як поетичний зворот, а як тверде проголошення його потужної влади, делегованої самим Єговою.
«Ключ Давида», який має Ісус, означає виняткове право царювати, відкривати або зачиняти доступ до Божого Царства, до духовного служіння, до спасіння. Це не символ простого знання чи дозвілу — це ознака суверенного права вирішувати, кому буде відкрито двері до життя внебесах, а кому — зачинено. І рішення, ухвалене Ісусом, остаточне й непорушне.
Так Ісус відчиняє «двері» перед вірними — двері можливостей, двері служіння, двері небесного покликання — і жодна людська чи демонічна сила не може їх зачинити. А якщо він зачиняє, то жодні зусилля, релігійні претензії чи людська самовпевненість не дадуть доступу до того, що вже виключено його волею. Це переконливе нагадування, що тільки через Христа відкривається шлях до життя, і тільки йому довірено владу судити й визначати долю кожного (Івана 5:22; 10:7, 9; 14:6).
Отже, для християн у Філядельфії ці слова були джерелом глибокої впевненості та потіхи. Їхня вірність не минула безслідно. Вони, хоч і були «малої сили», виявились гідними того, щоб Ісус особисто відкрив перед ними двері — і ніхто не зміг би їх зачинити.
Таке джерело повноваження робило Ісусові слова особливо втішними для християн філядельфійського збору. Він висловлює їм похвалу:
«Я знаю діла твої. Ось я перед тобою дверей не зачинив — і їх зачинити не може ніхто. Хоч маєш малу силу, але слово моє ти зберіг і не відкинувся від імені мого» (Об’явлення 3:8).
Незважаючи на зовнішню слабкість, збір залишався вірним, і перед ним були відчинені двері, що символізували нові можливості для служіння. Ісус заохочує їх використати цю нагоду на повну.
Філядельфійські християни вже виявили витривалість і довели, що мають достатньо сили — не власної, а від Божого духа — аби далі виконувати «діла» в служінні Єгові (2 Коринтян 12:10; Захарія 4:6). Вони слухалися Ісуса і не зреклися його — ні словами, ні вчинками.
Отже, Ісус обіцяє філядельфійським християнам перемогу:
«Ось я зроблю, що дехто з зборища [«синагоги», Герасимчук] сатани — з тих, що називають себе юдеями, але ними не є, а говорять неправду, — ось я зроблю, що вони прийдуть і поклоняться перед ногами твоїми, і зрозуміють, що я полюбив тебе» (Об’явлення 3:9).
Ісус каже: "Я зроблю", тобто це не залежить від зусиль самого християнського збору, їхніх аргументів чи переконань. Сам Ісус гарантує, що подія настане. Це його рішення і дія. Він виступає як той, хто має владу над серцями й історією.
Цей вислів є обіцянкою торжества вірних християн перед тими, хто їх принижував або переслідував. Ісус не просто захистить їх — він прославить їх перед ворогами, показавши: «Я полюбив тебе». У контексті послання до Філядельфії — це слова втіхи для малочисельної, але вірної громади.
Слова «зроблю, що вони прийдуть і поклоняться» означають радикальну зміну статусу: ті, хто вважав себе духовно вищим (євреї), визнають істинність віри тих, кого вони переслідували (християн). У цьому сенсі «я зроблю» — це вирівнювання духовної справедливості.
Можливо, як і в Смірні, у Філядельфії також були напружені стосунки між християнами та частиною місцевої єврейської громади. Ісус називає цю групу «синагогою Сатани» — суворе визначення, яке вказує не на етнічну належність, а на духовну ворожість до істинної звістки. Та водночас у словах Ісуса є надія: деякі з цих людей усвідомлять, що християни говорили правду, проповідуючи Ісуса як Месію.
Ймовірно, їхнє «вклоніння» означає щире покаяння та визнання істини, подібне до описаного Павлом у 1 Коринтян 14:24–25, де сторонній, почувши пророцтво, падає ниць і визнає: «Справді, Бог між вами!» Отже, це не формальне підкорення, а щире навернення до християнської віри, натхнене усвідомленням великої любові Ісуса, який «поклав душу свою за друзів своїх» (Івана 15:12–13).
Навіть сьогодні деякі представники «сучасної синагоги» можуть покаятися, відмовившись від злих учень, подібних до тих, що вже згадувалися у послані до Смірни, і прийняти істинну віру, яка веде до небесного спасіння.
Ці слова Ісуса могли би шокувати членів єврейської синагоги у Філядельфії. Адже, з огляду на те, що християнський збір складався переважно з язичників, вони радше очікували, що саме ті прийдуть поклонитися їм. Їхні очікування були сформовані пророчими словами Ісаї:
«І будуть царі [язичницькі] твоїми вихователями, а їхні цариці — годувальницями твоїми; обличчям до землі вони вклоняться тобі» (Ісаї 49:23; див. також 45:14; 60:14).
Пророк Захарія писав у подібному дусі:
«І станеться тими днями, що десять мужів ізо всіх народів схопляться за полу юдея і скажуть: Ходімо з вами, бо ми чули, що Бог із вами!» (Захарія 8:23).
З цих текстів випливає, що неєвреї мали вклонятись перед юдеями, а не навпаки! Але в Об’явленні ми бачимо зворотну ситуацію. Чому? Бо істинність віри вже не визначається етнічною належністю, а тим, чи ти прийняв істинного Месію — Ісуса. І саме любов Христа, виявлена до його вірних, стане очевидною навіть тим, хто колись заперечував їхню віру.
Ці пророцтва були промовлені до Божого вибраного народу. У час їх написання буквальний Ізраїль мав те визначне становище. Але коли єврейський народ відкинув Месію, Єгова відкинув його (Матвія 15:3—9; 21:42, 43; Луки 12:32; Івана 1:10, 11). У свято П’ятидесятниці 33 року н. е. на місце буквального Ізраїлю він вибрав правдивий Ізраїль Божий — християнський збір. Члени того збору були духовними євреями з обрізаними серцями. З того часу існував єдиний спосіб, яким буквальний єврей міг вернутися до привілейованих стосунків з Єговою: покладати надію на Ісуса як Месію. Очевидно, так мало статися з декотрими особами у Філядельфії .
Ісус, воскреслий і прославлений Господь, продовжує:
«А що ти зберіг слово терпеливості моєї, то й я тебе збережу від (в) години випробовування, яка має прийти на ввесь всесвіт, щоб випробувати мешканців землі. Я прийду незабаром. Тримай, що маєш, щоб ніхто не забрав твого вінця» (Об’явлення 3:10, 11).
Віра в обіцяне повернення Ісуса надихає помазаних учнів залишатись вірними та продовжувати вірити в добру новину (Об’явлення 1:10; 2 Тимофія 4:2). «Вінець» — це символ обіцяної нагороди вічного життя, що чекає на них у небі (Якова 1:12; Об’явлення 11:18). Якщо вони залишаться вірними аж до смерті, ніхто не зможе позбавити їх цієї нагороди.
Вислів «щоб ніхто не забрав твого вінця» очевидно передбачає напруження і відповідальність, а не автоматичну гарантію. Вінець уже названий «твоїм», тобто покликання реальне і дане, але водночас він ще не закріплений остаточно. Саме тому звучить заклик «тримай, що маєш»: існує можливість втрати через зневагу покликання, страх або компроміс. Йдеться не про змагання між вірними чи взаємне витіснення, а про те, що Божий задум не зупиняється через людську невірність. Якщо хтось сходить із шляху, його місце не залишається порожнім — його займає інший, хто виявиться витривалим. Таким чином, застереження спрямоване не проти Бога, ніби Він шукає приводу забрати нагороду, а проти самозаспокоєння. Покликання справжнє, але воно потребує постійної вірності, і саме в цьому сенсі вінець може бути «взятий» — не силоміць, а через втрату того, що не було втримане.
Але що означає вислів Ісуса «година випробовування»?
В Об’явлення 2:10 Христос уже згадував про випробування, які повинні були пройти вірні члени зібрання — аж до смерті. Тепер, у 3:10, ідеться про ширше, всесвітнє випробування, яке має прийти на «ввесь всесвіт» і «мешканців землі». Вірні християни мають правдиве знання про Єгову та його Царство й доводять свою відданість Богові саме через те, що тримаються цієї істини. Але народи, які відкинули слово істини, будуть випробувані особливим чином — Богом Єговою та його сином Ісусом.
У вірші чітко розрізнено дві групи і дві дії. Про одних сказано: «я тебе збережу від години випробування», а про інших — що ця година «має прийти на ввесь всесвіт, щоб випробувати мешканців землі». Отже, вірні не є адресатами самої проби; вони перебувають під охороною під час її настання. Ціль години випробування саме ті, кого Об’явлення послідовно називає «мешканцями землі».
Це означає, що для вірних цей період не є іспитом на лояльність у тому самому сенсі. Їхня вірність уже виявлена тим, що вони «зберегли слово терпеливості». Натомість «всесвіт» постає як арена виявлення справжнього стану тих, хто живе земними категоріями. Тому логіка тексту не в тому, що всі проходять однакову пробу, а в тому, що одні — збережені, а інші — випробувані. Саме на цьому контрасті й тримається сенс обітниці.
Яким чином? Ймовірно, це стосується того, як люди поводитимуться у вирішальних обставинах, що виявлять стан їхнього серця. Цілком можливо, що саме в цей період визначиться, чи зможе дехто з них отримати ще один шанс на життя та суд під владою Месії під час Тисячолітнього правління.
У цьому світлі стає зрозумілим, що «випробування» може полягати у ставленні людей до Божих моральних норм і до Божих представників. Як сказано в Об’явлення 21:8, остаточний Божий вирок буде винесений на основі поведінки:
«Що ж до боягузів і тих, хто не має віри, мерзотників, убивць, розпусників, тих, хто займається спіритизмом, ідолопоклонників та всіх брехунів — їхня частка в озері, що палає вогнем і сіркою. Це — друга смерть».
Отже, «година випробовування» — це не буквальні 60 хвилин, а визначений короткий період моральної та духовної проби мешканців землі, коли стане видно, хто вартує шансу на помилування, а хто — остаточного знищення.
Він був глибоко підбадьорений словами Ісуса до збору у Філадельфії:
«Переможця я зроблю стовпом у храмі мого Бога, і він вже ніколи не вийде звідти. Я напишу на ньому ім’я мого Бога, ім’я міста мого Бога — нового Єрусалима, що сходить із неба від мого Бога, — і моє нове ім’я» (Об’явлення 3:12).
У цих словах Ісус відкриває, що на переможці буде написано три імені: його Батька, нового Єрусалима та його власне. Це чітко засвідчує, що Ісус і його Батько — дві окремі особи, і що Отець стоїть вище. Подібну думку Ісус висловлював ще за земного життя, коли сказав Марії:
«Не тримайся за мене, бо я ще не піднявся до Батька. Іди до моїх братів і скажи їм: “Я йду до Батька свого й Батька вашого, до Бога свого й Бога вашого”» (Івана 20:17).
Звернімо увагу: для Ісуса Бог є таким самим Батьком і Богом, як і для нас. А те, що Він обіцяє написати ім’я свого Батька на переможцях, свідчить, що ще за життя на землі ці християни правильно розуміли природу Єгови та його Сина, поклонялися Богові у відповідний спосіб і використовували Його ім’я (יהוה) у молитвах і служінні.
Згідно з Об’явлення 14:1–4, це саме ім’я — разом з ім’ям Агнця — записано на чолах 144 000. Отже, ті, хто належить до цього вибраного числа, вже тут, на землі, засвідчили свою вірність Імені Всевишнього.
Коли Ісус говорить: «Переможця я зроблю стовпом у храмі мого Бога», він має на увазі небесну частину храму — «Святе Святих», присутність самого Бога. Стати стовпом у цьому храмі — означає після воскресіння ввійти до небесної сфери і розпочати виконання священницьких обов’язків, як сказано в 1 Петра 2:9.
Це місце вже не буде втрачено: «ніщо вже його звідти не усуне». Християнин отримує безсмертя й «божественну природу» (2 Петра 1:4) — тобто природу, властиву самій Божій сутності. Така особа стає частиною Нового Єрусалима — міста живого Бога, і на ній буде викарбуване Його ім’я.
Сьогодні Єгова дає й тобі можливість стати одним із 144 000 стовпів у його небесному храмі. Якщо ти розпізнаєш біблійну правду, приймеш її і залишатимешся вірним до кінця — ця честь може стати твоєю.
Багато хто з радістю обрав би саме це замість того, щоб витрачати життя на пошуки правди про Бога, його сина Ісуса та Боже Царство. Саме тому Ісус застерігає від такої самозаспокійливої ментальності:
«Ти кажеш: “Я багатий, розбагатів і не маю ні в чому потреби”, але не знаєш, що насправді ти нещасний, жалюгідний, бідний, сліпий і голий» (Об’явлення 3:17).
У цих словах Ісус розкриває реальний духовний стан лаодикійських християн. Їхнє внутрішнє самовдоволення зробило їх подібними до чоловіка з його притчі, записаної в Луки 12:15–19, який, оглянувши свої достатки, сказав у серці:
«У тебе багато добра, що вистачить на багато років. Відпочивай, їж, пий і веселися».
Але, як показує Ісус, життя таких людей може раптово обірватися — через хворобу, нещасний випадок чи війну. І тоді всі їхні мрії та багатства виявляться марними.
Чи був хтось із лаодикійських християн першого століття, хто знехтував докором Ісуса? Якщо так — чи було його ім’я записане в книзі життя Агнця?
З висоти понад 1900 років ми чітко бачимо, наскільки безглуздо було відкинути надію, яку відкривали істина про Ісуса та Царство. Адже врешті-решт усі вони померли — навіть якщо й прожили 90 чи 100 років на землі. Але саме ті, хто прийняв поради їхнього Господа, є записані в памяті Єгови.
На жаль, багато хто з лаодикійців і справді «не знав», що вони «нещасні, жалюгідні, бідні, сліпі й голі». Їхня духовна байдужість засліпила їх, і вони не помітили, що втрачають справжнє багатство — участь у Божому задумі.
Коментарі
Дописати коментар