«Бо плата за гріх — смерть, а дар від Бога — вічне життя завдяки Христу Ісусу"
Чи засуджується грішник на вічні муки в пеклі? Чи можливо звідти повернутися? Що таке пекло? А що означає «озеро вогняне»?
Давайте докладніше розглянемо ці запитання у світлі Святого Письма та Божої справедливості.
Грецьке слово ᾅδης (гадес), яке часто перекладають російською як «ад», у староукраїнському варіанті відповідає слову «пекло». Йому відповідає єврейське слово «шеол». Обидва терміни — як у грецькій, так і в єврейській Біблії — мають спільне значення: могила, місце, куди потрапляють усі померлі, місце очікування або «відпочинку».
Про це свідчать і слова Ісуса з Об’явлення 1:18:
«Я був мертвий, а тепер живу й житиму повік-віки. Я маю ключі від смерті й аду».
Це означає, що Ісус має владу вивести з аду (гадесу, шеолу) будь-кого, кого він вважатиме за гідного воскресіння. І настане визначений час, коли він використає ці «ключі» — і пекло відкриє свої ворота. Отже, згідно з Писанням, перебування в пеклі не є вічним, звідти є вихід.
Проте чи саме пекло існуватиме вічно?
В Об’явленні 20:14 читаємо:
«І смерть, і ад були вкинені в озеро вогняне. Це — друга смерть».
Цей вірш показує, що в майбутньому смерть і ад (гадес) буде знищено — назавжди. Озеро вогняне тут символізує другу смерть — остаточне знищення, без можливості воскресіння. Важливо й те, що в Об’явленні 20:13 сказано, що ад віддасть своїх мертвих:
«І дало море мертвих, що в ньому, і смерть і ад дали мертвих, що в них, і суджено їх згідно з їхніми вчинками».
Отже, гадес не є кінцевим покаранням — усі померлі, які знаходитимуться в ньому, вийдуть звідти на суд.
Що ж тоді означає друга смерть?
Книга Об’явлення, сповнена символізму, пояснює, що озеро вогняне — це смерть, з якої вже немає повернення до життя. Ті, хто зазнає другої смерті, знищуються остаточно — йдуть у небуття. Таким чином, із пекла (гадесу) можна вийти, а ось **з озера вогняного — вже ні.
Отже, загальновживаний вислів «вічні муки в пеклі» не відповідає біблійній істині. Святе Письмо показує зовсім іншу картину — милосердну, але водночас справедливу.
В Об’явленні 20:10 згадується і «звір», який також буде вкинений до озера вогняного. Цей «звір» символізує світову політичну систему або об'єднання держав. Згодом Диявол і його ангели теж опиняться в озері вогняному. Оскільки вони — духовні істоти, буквальний вогонь не може завдати їм шкоди. Їхнє вкидання до символічного «озера вогняного» означає остаточне й вічне знищення, з якого вже немає повернення.
Про стан померлих нам говорить мудрий цар Соломон. У книзі Еклезіяста (9:5,10) читаємо:
«Бо живі знають, що помруть, а мертві нічого не знають і більше не мають нагороди, оскільки всі спогади про них відійшли в минуле. Також зникла їхня любов, їхня ненависть і їхні ревнощі. [...] Бо в шеолі, куди ти йдеш, немає ні праці, ні задумів, ні знання, ні мудрості».
Отже, як каже народна мудрість, «по той бік смерті» — нічого немає. Це можна описати як тишу, темряву, небуття.
Біблія чітко протиставляє нагороду за праведність і плату за гріх. За вірність — вічне життя, за гріх — смерть. Як сказано в Римлян 6:23:
«Бо плата за гріх — смерть, а дар від Бога — вічне життя завдяки Христу Ісусу, нашому Господу».
Звернімо увагу: плата за гріх — не вічні муки, а смерть. Життя саме по собі — дар від Бога, і лише Єгова має владу дати, забрати або повернути його.
Коли Бог попереджав Адама про наслідки непослуху, Він говорив саме про фізичну смерть, а не про вічні муки. Крім того, Єгова сказав:
«У поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, з якої був узятий, бо ти порох і до пороху вернешся» (Буття 3:19).
Адам не існував до свого створення — він був у небутті, і саме туди він мав повернутися.
Якби Бог мав на увазі вічні муки, то справедливість вимагала б попередити про це прямо. Однак такого попередження не було.
Якщо припустити існування вічних мук, то таке покарання виглядає абсурдним.
Чи можливо, щоб за кілька десятків років гріховного життя — скажімо, за 50 років — людину мучили 10 мільйонів років, потім ще мільярд і так далі — без кінця? Чи можна вважати це справедливим?
Уявімо аналогію з матір’ю та дитиною. Мати дає дитині тістечко і каже: «Тримай і не випускай». Але дитина, з цікавості, кидає його в калюжу. Мати, побачивши це, в гніві відрубує їй руку. Потім другу. А згодом — вбиває дитину.
І тут з’являються сусіди й виголошують: «О, яка справедлива й любляча мати».
Очевидно, така реакція викликає огиду, а не повагу. І все ж саме в такому абсурдному світлі деякі християнські церкви зображують Бога — як жорстокого, безсердечного і нестриманого в гніві.
Найпарадоксальніше те, що навіть ті, хто вважає Бога люблячим і милосердним, все одно вірять у вічні муки, незважаючи на повну нелогічність і моральну неприйнятність такого покарання.
Уявіть: мільйони душ щохвилини благатимуть Бога про пощаду, а Він залишатиметься глухим до їхніх страждань. Та чи дійсно такий Бог відповідає опису, який сам же дає про себе у Писанні?
Згадаймо Божу реакцію на жахливу практику жертвоприношення дітей, яку вчинили ізраїльтяни-відступники:
«Вони позводили священні узвишшя Тофе́ту, що в долині Гінно́мового Сина, щоб спалювати там своїх синів і дочок. Я ж цього не наказував — таке навіть на думку мені не спадало» (Єремії 7:31).
Якщо Бог не міг навіть подумати про спалювання дітей, то хіба міг би Він створити вічне місце для їх катування?
До того ж, у такому «покаранні» немає жодного сенсу. Уже в перші хвилини уявного перебування в «пекельному вогні» будь-яка людина визнала б свою провину й благала б Бога припинити її існування. Навіщо продовжувати страждання вічно, якщо ціль — ніби-то покарання чи виправлення — досягнута?
Як приклад, проведіть простий експеримент (не заклик до самоскалічення, лише ілюстрація): спробуйте потримати палець в гарячій воді бодай кілька секунд. Страждання буде миттєвим і гострим. Уявіть тепер безкінечні тортури — і запитайте себе, чи справді такий задум походить від люблячого і справедливого Бога.
Порівняння з матір’ю та дитиною оголює повну нелогічність концепції вічного покарання. Нескінченні муки за обмежений термін життя суперечать не тільки здоровому глузду, а й усім основам божественної справедливості.
Контекст цього уривка показує, що Ісус тоді розповідав серію притч. Наприклад, у Луки 16:1 читаємо: «Потім Ісус промовив до учнів: “Якось одному багатому чоловікові донесли, що його управитель розтрачує його майно”». Далі в тому ж розділі знову згадується багатий чоловік. Очевидно, що ці багаті чоловіки — не буквальні постаті, а навчальні приклади. Те саме можна сказати і про відому притчу з попереднього розділу — про блудного сина (Луки 15:11–32). Ісус не намагався довести реальність цих історій або персонажів. Його мета — донести моральні та духовні принципи у зрозумілій, доступній формі.
Усі притчі Ісуса пов’язані з життям людей на землі. Вони висвітлюють стосунки між Богом і людьми, духовний стан народу, віру та невірство. Його притчі ніколи не зображують потойбічного світу або чогось невідомого для слухачів — усе, про що говорив Ісус, було близьке до їхнього повсякденного життя та досвіду.
Отже, ця притча зовсім не є доктринальним описом «пекла» або життя після смерті. Її слід розуміти як глибоку духовну пересторогу для тих, хто нехтує Божими вимогами, покладаючись на становище або знання, але не виявляючи милосердя і покори Богові.
«Усе це слухали фарисеї, які любили гроші. І вони почали з нього кепкувати» (Луки 16:14). Ці слова Лука наводить безпосередньо перед притчею Ісуса про багача і Лазаря. Отже, стає зрозуміло, що ця притча була адресована саме фарисеям, які, з огляду на свій глузливий і зухвалий тон, злісно "кепкували" з Ісуса. Про це свідчить і вжитий грецький термін, який означає глузування з презирством.
Далі Ісус, звертаючись до них, починає розповідь про багатого чоловіка і Лазаря. При уважному розгляді окремих деталей притчі стає очевидно, що її буквальне тлумачення призводить до серйозних суперечностей. Воно викликає спотворене уявлення про справедливість Божого суду, бо в притчі нічого не сказано про те, що багатий був злий або несправедливий. Водночас ми знаємо, що у світі існує чимало заможних людей, які мають високі моральні якості — іноді навіть перевершують у цьому бідних.
Сам по собі факт бідності або багатства не визначає, чи є людина праведною чи злою в Божих очах. Біблія не засуджує багатство як таке. Наприклад, Авраам, Йов і Соломон були не лише вірними слугами Бога, але й дуже заможними людьми.
Згідно з Писанням, немає нічого поганого в тому, щоб жити в добрих умовах, носити якісний одяг чи споживати вишукану їжу. Сам Ісус мав безшовну туніку, яку солдати не захотіли ділити, настільки вона була дорогою. Якщо ж ми буквально витлумачимо цю притчу як засудження багатства, тоді логічно було б вважати, що потрібно відмовитися від будь-якої зручності, дорогого одягу й ситної їжі, щоб уникнути «вічних мук». Але такий висновок суперечив би загальному вченню Біблії про праведність і гріх.
Головна думка притчі стає ясною, якщо звернути увагу на мотив — «любов до грошей». Саме це й було причиною критики фарисеїв на адресу Ісуса. У Луки 16:14 чітко сказано, що вони «любили гроші». Тож притча була відповіддю на їхнє лицемірство: вони прикидалися праведними, але в глибині серця ставили матеріальні цінності вище за духовні.
Про ставлення до грошей у Біблії сказано чимало, але тут достатньо підкреслити головне: Бог засуджує не багатство, а любов до нього, жадібність і самовпевненість, яка стоїть на грошах, а не на Божому слові.
Звернімо увагу на подібність висловів у Луки 16:16: «Закон і Пророки були до Івана» — сказаних Ісусом перед розповіддю притчі, — та слів із самої притчі (Луки 16:31): «Однак Авраам відповів: “Якщо вони не слухають Мойсея і Пророків...”».
Цей паралелізм не випадковий: фарисеї вважали Закон і Пророків джерелом істини, мірилом віри та поведінки. Отже, притча була скерована саме до них, щоб викрити їх лицемірство та духовну сліпоту — з використанням їхніх власних уявлень і авторитетів.
Чому ж Ісус обрав саме таку алегорію? Він скористався зброєю опонентів, аби обернути її проти них. Ісус мудро використав їхні ж переконання як інструмент викриття. Щоб глибше зрозуміти цю притчу, слід дослідити, у що саме вірили фарисеї в той час. (Можливо Ісус взяв за основу байку, яка ходила в той час серед фарисеїв про багатого митника та бідного учня Тори).
Варто зазначити, що віра в безсмертя душі не має коріння в Писанні — вона сягає язичницьких вірувань ще з часів Вавилонської вежі. Віра в загробне життя завжди була поширена серед народів, які поклонялися іншим богам.
Історик Йосиф Флавій описує вірування фарисеїв так:
«Вони вірять, що душа безсмертна, і що після смерті людей очікує... нагорода за доброчесність або ж покарання за злочини, скоєні при житті: грішники підлягають вічному ув’язненню, а добрі люди мають можливість воскреснути» (Юдейські старожитності, XVIII.1.3).
«Усі душі, на їхню думку, безсмертні. Але душі лише добрих переселяються після смерті в інші тіла, а душі злих приречені на вічні муки» (Юдейська війна, II.8.14).
Отже, вже в першому столітті ідеї про безсмертя душі, пекельний вогонь і навіть переселення душ частково проникли в юдейське середовище. Як свідчать Флавієві записи, деякі фарисеї сповідували ці вчення, що мали виразне елліністичне походження. Подібні уявлення й досі поширені в східних релігіях — наприклад, у Китаї та Індії, де вірять у перевтілення.
Ці ідеї потрапили в юдаїзм через вплив грецької культури, яка домінувала в регіоні протягом кількох століть перед народженням Христа. Але варто підкреслити: в єврейських Писаннях, тобто в Законі й Пророках, узагалі відсутнє вчення про загробне життя, не кажучи вже про пекельні муки чи переселення душ.
Існує така думка серед деяких християн і дослідників, що Ісус не міг використати хибні вірування як основу для притчі, бо нібито це означало б схвалення неправди. Проте ця позиція не витримує текстологічної критики з кількох причин:
Ісус наводив цю притчу — не як пряму доктрину, а як педагогічний інструмент
Ісус часто використовував вигадані, гіперболізовані або навіть нереальні ситуації у своїх притчах, щоб донести моральну або духовну істину. Наприклад:
-
У притчі про боржника (Матв. 18:23–35) фігурує неможлива сума боргу — 10 000 талантів (сотні мільйонів доларів у сучасному еквіваленті).
-
У притчі про дерева (Суд. 9:8–15) дерева обирають царя — це алегорія, а не буквальна подія.
Отже, Ісус міг використати те, у що люди вірили, навіть якщо це була вигадка або помилка, щоб показати власне ставлення до цих вірувань — особливо якщо ціль була їх викрити, а не підтримати. Ісус іронізує над фарисейською вірою в пекло, Авраамове лоно, діалоги тощо. Він не навчає доктрини про загробне життя, а показує, до чого призводить сліпа віра без співчуття.
Апостол Павло в Діях 17:28 цитує язичницького поета Епіменіда: «Бо ми його рід», не схвалюючи всіх його поглядів, але використовуючи знайомі слухачам образи.
Так само й Ісус — не підтримує фарисейську теологію, а радше висміює її, користуючись знайомим їм уявним світом.
«Більш того, ніхто не піднімався на небо, окрім Того, хто зійшов з неба, — Сина людського» (Івана 3:13).
Це означає, що поки жодна інша особа, крім Ісуса Христа, не була обдарована небесною нагородою. Апостол Петро підтверджує це твердження, зазначаючи:
«Адже Давид не піднявся на небо» (Дії 2:34).
Отже, у час, коли Ісус розповідав притчу про багача й Лазаря, ні Авраам, ні Давид не могли бути в небі, адже, як сказано в Івана 3:13, лише Ісус, що зійшов з неба, мав право піднятись туди.
Ісус, як первісток серед тих, хто має успадкувати небесне життя, був першим, хто ввійшов у небеса. При цьому Ісус наголосив, що вхід у Боже Царство можливий лише за умови народження від води та духу:
«Щиру правду кажу тобі: якщо людина не народиться від води й духу, то не зможе увійти в Боже Царство» (Івана 3:5).
Тобто, для отримання небесного життя обов’язковим є хрещення святим духом. Біблія нічого не говорить про те, що Авраам був охрещений — ні водним хрещенням, ні святим духом. Замість цього згадується лише його обрізання та життя його родини.
Апостол Павло теж підтверджує, що вірні мужі давнини ще не отримали остаточної нагороди:
«Усі вони, хоча й отримали завдяки вірі свідчення, що Бог їх схвалює, не дочекалися сповнення обіцянки, оскільки Бог передбачив дати нам щось ліпше, і вони не могли досягти досконалості без нас» (Євреїв 11:39,40).
Також слід врахувати слова з Еклезіяста:
«Бо живі знають, що помруть, а мертві нічого не знають...» (Екл. 9:5);
«...немає праці, ані задуму, ані знання, ані мудрості в шеолі, куди ти йдеш» (Екл. 9:10).
Ці вірші підтверджують, що в біблійній концепції смерть — це стан несвідомості, а не перехід у інше життя.
Правовірні юдеї, заявляючи, що вони є дітьми Авраама, вважали, що вони автоматично мають всі права на Божу милість, прихильність та обіцянки:
«Ми Авраамові потомки і ніколи не були чиїмись рабами» (Івана 8:33).
У цих словах простежується їхня віра у гарантовану спадкоємність милості, засновану на родовому походженні, а не на особистій вірності Богові. Саме тому Ісус наводить їм образ "Авраама".
Як уже зазначалося, їхні очікування ґрунтувались на «Законі і Пророках». Ісус використав цю притчу, щоби підкреслити: Закон і Пророки вже містили достатньо свідчень, щоб визнати Ісуса як Месію. Якщо фарисеї цього не зроблять, то втратять усі свої привілеї, якими так дорожили. Навіть за свого життя вони зазнають Божого несхвалення, що приведе їх у стан душевних мук.
Так само й сьогодні: усі, хто не розпізнає Божої істини, ризикують зазнати духовного занепаду та внутрішніх мук у цьому житті.
Звернімо увагу: коли «Авраам» у притчі каже: «В них є Мойсей і Пророки — нехай слухають їх» (Луки 16:29), ці слова не є закликом шукати в Писаннях докази існування місця мук після смерті. Таких доказів там просто немає, вони їх там не знайшли б. Навпаки, ця фраза — це заклик до того, щоб фарисеї шукали там доказів на підтвердження того, що Ісус, є обіцяним Месією, бо саме про Нього свідчать Закон і Пророки.
Це викликало люту реакцію фарисеїв, адже вони бачили, що втрачають своє становище. Їх переповнювали душевні муки, бо вони розуміли, що Бог відкинув їх, а натомість прийняв тих, кого вони зневажали.
Перші християни отримували дари святого духа, серед яких були зцілення, пророцтва, говоріння мовами, що слугувало очевидним доказом Божого схвалення. А фарисеї, попри свою показну праведність і знання Писання, цього не отримували.
Реакція релігійної верхівки на проповідь учня Стефана чудово ілюструє глибину їхнього обурення:
Ця зміна обставин — коли Божа милість переходить до смиренних і знедолених — вже була передбачена самим Ісусом у Нагірній проповіді:«Почувши це, вони щосили закричали, позакривали руками вуха і всі разом кинулись на нього» (Дії 7:57).
Щасливі лагідні, бо вони успадкують землю.
Щасливі голодні та спраглі праведності, бо вони наситяться.
Щасливі милосердні, бо їм буде виявлено милосердя.
Щасливі чисті серцем, бо вони побачать Бога.
Щасливі миротворці, бо їх буде названо Божими синами.
Щасливі ті, кого переслідують за праведність, бо їм належить Царство небесне."
1. Ім’я "Лазар" не випадкове
Ім’я Лазар (Єлеазар) означає «Бог допоміг». Це підсилює символізм: Бог не залишив бідних і знедолених. Анонімність багатого на тлі імені бідного — це виклик звичному порядку речей, бо зазвичай іменитими вважалися багаті.
2. Образ пса
Пси, які лизали рани Лазаря (Лк. 16:21), у юдейській традиції були нечистими тваринами. Цей образ показує, наскільки суспільство знехтувало Лазарем. Але в алегорії це також натяк, що краще бути серед "нечистих", але одержати Боже милосердя, ніж у "чистій" релігійній еліті, позбавленій Божого схвалення.
3. Розрив — "прірва" (χάσμα)
Авраам каже: «між нами й вами велика прірва» (Лк. 16:26). У духовному сенсі це — нездоланна різниця в становищі між тими, хто має Божу прихильність, і тими, хто її втратив. Ісус фактично говорить фарисеям: час для покаяння спливає.
4. П’ятеро братів
У притчі згадується, що багатий має ще п’ятеро братів. У стародавній символіці це може натякати на решту дому Ізраїлю (Юда + 5 племен), або — вужче — на решту фарисеїв, що залишились у тому самому духовному стані. Це — заклик до покаяння ще для деяких.
5. Натяк на воскресіння Лазаря
Притча в Луки 16 напрочуд резонує з історією про воскресіння Лазаря в Івана 11. Коли Ісус воскресив справжнього Лазаря, релігійна верхівка не покаялась, а лише ще більше озлобилась і вирішила вбити не лише Ісуса, а й Лазаря (Ів. 12:10). Це стало реальним виконанням слів Авраама: «Якщо не слухають Мойсея і пророків, то хоч би й хтось воскрес з мертвих — не повірять» (Лк. 16:31).
Цікаво, що прихильники буквального тлумачення притчі змушені визнавати деякі її елементи як алегоричні, бо вони просто не витримують здорового глузду. Наприклад, хіба крапля води, доторкнута до язика, могла б хоч якось полегшити муки у вогні? Або чи можлива розмова між Авраамом і багатієм через «велику прірву», яка начебто непрохідна, але не заважає спілкуванню? Також навряд чи можна уявити буквальне «Авраамове лоно», в яке поміщаються всі праведники. Якщо ангели несуть Лазаря, то чому йому не дозволено рухатися самому? До того ж, уявімо ситуацію, де праведники можуть спостерігати страждання грішників, і навпаки — це створює образ моторошного загробного "театру", що суперечить уявленню про справедливого і милосердного Бога.
Зрозуміло, читаючи цю притчу можна далі наполягати на її буквальному розумінні. Проте такий підхід призводить до відкинення інших біблійних доказів про те, що безсмертної душі не існує, і що люди, які померли, повертаються до небуття, про що було сказано вище. Таким чином, виходить, що Боже слово та Ісус суперечать самим собі.
Коментарі
Дописати коментар