Єресі першого століття.

    1)   "А пусту балаканину, яка опоганює святе, відкидай, бо через неї дедалі більше зростатиме безбожність. Їхнє слово буде ширитися, як гангрена. До них належать Гімене́й та Філе́т.  Ці чоловіки відступили від правди, кажучи, що воскресіння вже відбулось,  і руйнують віру декотрих". (Тим 2:18 НС). Пояснення, цієї єресі, описано в статтях «Ці чоловіки відступили від правди, кажучи, що воскресіння вже відбулось" Перша частина та друга частина.

2) "А щодо приходу Господа нашого Ісуса Христа і нашого зібрання до Нього, то благаємо вас, браття, щоб ви не легко втрачали тверезість розуму і не тривожилися — ні від духа, ні від слова, ні від листа, ніби від нас написаного, — що день Господній уже настав." (2 Солунян 2:1–2, переклад І. Огієнка)

Варто звернути увагу на вислів Павла: «ніби вже настав день Господній». День Господній — це день Ісуса Христа, у який Він має звершити дві ключові події: воскресити своїх учнів (тобто "зібрання до Нього") та здійснити суд і вирок над цим світом.

Цей "день" включає прихід Ісуса та Його видиму присутність, яку побачать усі народи. У вжитому тут грецькому слові parousia (παρουσία) йдеться про урочисте прибуття повноважної особи, особливо правителя. Згідно з цим значенням, прихід Христа — це не тиха або прихована подія, а офіційне, відкрите з’явлення.

Очевидно, що ще в першому столітті з’явилися люди, які навчали, ніби parousia Христа вже почалася.

Дехто з християн, ймовірно, стверджував, що "день Господній" уже настав, але відбувається в невидимий або духовний спосіб. Можливо, вони казали, що Христос уже прийшов таємно. Щоб надати своїм словам авторитету, ці люди могли посилатися на пророцтво, одкровення або навіть нібито листа від Павла. Такі ідеї викликали тривогу та сумніви серед віруючих, бо виглядали переконливо, але суперечили відкриттю, яке мав сам апостол.

Подібні твердження могли звучати правдоподібно, адже невидимість складно спростувати без глибокого розуміння Писання та одкровень Христа. Але апостол Павло мав такі одкровення і ясно заперечував подібні помилкові вчення.

Варто звернути увагу, що сам Павло у своєму листі чітко розрізняє події самого "дня Господнього" та ті, що йому передують. У 2 Солунян 1:6–10 він змальовує сам день: це момент явного об’явлення Ісуса з неба, коли Він прийде "у полум’ї вогню", засудить тих, хто не підкорився Євангелію, і прославиться в усіх, хто повірив. Це велична, видима, вирішальна подія — а не щось таємне.

А вже в наступному розділі (2:3–12) Павло пояснює, що саме має трапитися перед тим днем, тобто які ознаки ще мають здійснитись, щоб стало ясно: прихід ще попереду. Там він згадує відступлення, появу "людини беззаконня", обман через "знамення й чуда неправди", і лише потім — знищення беззаконника славою приходу Христа.

Отже, твердження, що "день Господній уже настав", суперечило самій логіці Павлового пророцтва: адже обіцяні передумови ще не настали. Тому прихід Христа не міг бути "невидимим" або "таємним" — він ще не почався.

Такі самі ідеї існують і сьогодні — мовляв, день Господній уже настав. Однак прихід і присутність Христа ще не розпочалися. Вони почнуться несподівано для всіх, як попереджав сам Ісус. Тому визначити конкретний рік або момент початку Його видимої присутності — неможливо.

3). Заперечення воскресіння — старий вплив саддукеїв і грецьких філософів

«Коли ж про Христа проповідується, що Він воскрес із мертвих, то як дехто з-поміж вас каже, що немає воскресіння мертвих?» (1 Коринфян 15:12, Огієнко)

У першому столітті в християнських громадах ширилися ідеї, які заперечували воскресіння мертвих. Такі погляди були не новими: ще до приходу Христа подібну позицію займала саддукейська релігійна партія.

Назва саддукеї, ймовірно, походить від Садока, первосвященника за днів царя Соломона (1 Царів 2:35). Саддукеї утворили аристократичну і консервативну групу, яка репрезентувала інтереси храму та священичої еліти. На відміну від фарисеїв, котрі цінували знання Закону і благочестя, саддукеї надавали перевагу походженню та суспільному становищу. Вони рішуче противилися «нововведенням» фарисейської традиції аж до знищення храму в 70 році н. е.

Саддукеї приймали лише П’ятикнижжя Мойсея як джерело вчення, тому відкидали все, що, на їхню думку, не мало прямої згадки в ньому — зокрема вчення про воскресіння, ангелів та духів. «Бо саддукеї говорять, що немає ні воскресіння, ні ангела, ні духа…» (Дії 23:8). Вони вважали ці питання предметом пустих суперечок.

Очевидно, що частина християн, можливо, піддалася впливу саддукеїв, або ж деякі саддукеї, ставши християнами, згодом повернулися до своїх колишніх уявлень, спричинивши згубний вплив на інших у громаді.

Додатково, на цю проблему впливав і грецький філософський скепсис. Коринф був елліністичним містом, де поширеними були погляди, що вважали воскресіння неможливим або абсурдним. Про це згадує Лука в книзі Дії: «Коли вони почули про воскресіння мертвих, то дехто почав насміхатися...» (Дії 17:32).

Саме тому апостол Павло так докладно викладає істину про воскресіння в 1 Коринфян, 15 розділі. Він доводить, що воскресіння — це серцевина євангельської віри, і що без нього віра в Христа втрачає зміст: «Коли ж Христос не воскрес, то віра ваша — марна…» (1 Кор. 15:17).

Очевидно, що в коринфському зборі було чимало духовно слабких осіб, які легко піддавалися чужим впливам. Якщо вони до кінця життя не зреклися свого заперечення воскресіння, то їхня віра в Христа ставала для них безплідною — вона не могла принести спасіння, яке обіцяне лише через дотримання віри у воскресіння.

4). Закон чи Христос: що справді дає спасіння?

«А деякі чоловіки, що прийшли з Юдеї, почали навчати братів: „Якщо ви не обріжетесь за звичаєм Мойсея, то не зможете отримати спасіння“» (Дії 15:1)

Ці юдейські вчителі, які прибули до Антіохії, очевидно, не до кінця збагнули роль Ісуса Христа у справі спасіння людства. Для них спасіння залишалося залежним від дотримання Мойсеєвого Закону, зокрема від тілесного обрізання, яке вони вважали обов’язковою умовою для всіх, навіть для віруючих з язичників.

Таким чином, віра в Христа була для них не основою, а лише доповненням до Закону. Але така позиція знецінює Христову жертву, зводячи її значення до другорядного. По суті, ці люди поверталися під ярмо Закону, тим самим відкидаючи спасіння, яке дарується через благодать, а не через діла Закону.

Апостол Павло пізніше рішуче заявив: «Якщо ви обрізуєтеся, то Христос не буде вам на користь» (Галатів 5:2).

Питання обрізання стало настільки важливим і спірним, що апостоли й старійшини зібралися в Єрусалимі (Дії 15 розділ), щоб спільно вирішити цю справу. На цьому зібранні було однозначно визнано, що спасіння залежить від віри в Ісуса Христа, а не від обрядів Закону. Петро, виступаючи перед усіма, сказав:

«Чому ж ви тепер випробовуєте Бога, накладаючи на шию учнів ярмо, якого не могли понести ні батьки наші, ні ми? Але ми віруємо, що спасемося через благодать Господа Ісуса» (Дії 15:10–11).

Ця ж думка повністю розгорнута в посланні до Галатів, де Павло аргументовано доводить, що всі, хто шукає виправдання через Закон, відпали від благодаті (Гал. 5:4).

Отже, будь-яка спроба поєднати спасіння через Христа з вимогами старозавітного Закону веде не до спасіння, а до духовного рабства і відступу від істини Євангелія.

5). Хто визнає Христа тілесним?

«Кожне твердження, яке визнає́, що Ісус Христос прийшов у тілі, походить від Бога, а кожне твердження, яке не визнає́ Ісуса,— не від Бога. Це натхнене твердження від антихриста… Хіба не брехун той, хто заперечує, що Ісус є Христос? Такий є антихристом; він відкидає і Батька, і Сина»
(1 Івана 4:2–3; 2:22)

Апостол Іван звертав увагу на критерій істинного віровчення: чи визнає людина, що Ісус Христос справді прийшов у фізичному тілі. Це не дрібниця, а питання спасіння, бо спотворене розуміння природи Ісуса підриває саме Євангеліє.

Уже в І столітті набирали впливу гностичні ідеї, які в подальші десятиліття лише посилились. Гностики стверджували, що їм відкрите таємне знання (грец. gnōsis) про справжню духовну реальність, яку нібито не зрозуміли звичайні апостоли. Вони заперечували, що Христос був справжньою людиною, адже вважали матерію злом, а отже — Ісус не міг мати справжнє тіло.

Цей погляд відомий як докетизм (від грец. dokeō — "здаватися"). Докети вчили, що тіло Христа було лише ілюзією. Один з представників цього напрямку, Юлій Касіян, за словами Ієроніма, стверджував, що Ісус мав не реальне, а уявне тіло. Це вчення повністю суперечить істині про втілення Сина Божого, як її подає апостольське Писання.

Апостол Павло твердо стверджував, що Ісус був «останнім Адамом» (1 Кор. 15:45), тобто досконалою, безгрішною людиною, рівною першому Адаму до гріхопадіння. У 1 Тимофія 2:5 він писав:

«Один бо Бог, і один Посередник між Богом і людьми — людина Христос Ісус».

Цей Посередник мусив бути справжньою людиною, щоб своєю смертю відкупити людей. Якщо Ісус не мав справжнього тіла, то не міг і померти, а отже — не міг і спасти.

Тож Іван недвозначно заявляє: той, хто заперечує, що Ісус є Христос, що прийшов у тілі, — не від Бога, а є частиною духу антихриста.

Такі ідеї — не просто філософські відхилення, а небезпечне викривлення самої суті Христового приходу на землю, яке веде до духовної та фізичної загибелі.

 6). Хто визнає Ісуса Христом?

«Хто заперечує, що Ісус є Христос? Такий є антихристом; він відкидає і Батька, і Сина» (1 Івана 2:22)

Цей вислів апостола Івана означає набагато більше, ніж просто заперечення історичного існування Ісуса чи зведення Його до статусу видатної людини свого часу. Справжній зміст полягає в запереченні Його ідентичності як Христоса — тобто Божого Помазанця.

Слово Христос (грец. Christos) — це переклад єврейського терміна Машіах (Месія), що означає «помазанець». У Писанні цей титул пов’язаний із особою, призначеною Єговою Богом на особливу місію — як царя, первосвященника, суддю або пророка. Так, наприклад, царі Ізраїлю, як Давид, також називалися «помазанцями Єгови» (2 Сам. 23:1; Пс. 89:20).

Отже, визнати, що Ісус є Христос — це погодитися з тим, що Він має Боже призначення і підпорядкований статус щодо самого Єгови. Це включає розуміння Його місії як Відкупителя, Посередника і Царя в Божому Царстві.

Тому будь-яке «натхнене твердження», яке заперечує або викривлює цю ідентичність, — не від Бога, а є духом антихриста. До таких хибних вчень належать, наприклад, догмат про Трійцю, згідно з яким Ісус є одним із трьох рівних «осіб» єдиного Бога, або ж твердження, що Ісус є Всемогутнім Богом, який не має початку.

Якщо Ісус — Христос, тобто Помазанець, то мусить існувати Той, Хто Його помазав — а це означає, що Христос не може бути рівним або тотожним Богу, який Його послав. Всемогутній Бог не потребує бути помазаним. Він — Той, Хто помазує.

Це твердження узгоджується зі словами самого Ісуса:

«Отець мій більший за мене» (Івана 14:28),
«Я йду до Отця мого і Отця вашого, Бога мого і Бога вашого» (Івана 20:17).

Таким чином, той, хто заперечує, що Ісус є саме Христос — Помазанець Єгови, той заперечує Його місце у Божому плані. А хто проголошує Ісуса всесильним, вічним Богом — не визнає Його як Христоса, а отже, несвідомо стає частиною духу антихриста, проти якого застерігав апостол Іван.

Правдиве визнання Ісуса — це визнання Його як Посланця, підлеглого Отцеві, наділеного владою від Бога, а не Самого Бога.

 

 6)   Далі спробуймо визначити, про що було вчення "николаїтів". Уже близько 96 р. н.е. прославлений Ісус двічі згадав у видінні апостолу Івану про секту Николи. "Однак є в тобі щось добре: ти, як і я, ненавидиш діла секти Нико́ли" (Об'явлення 2:6). До іншого збору він сказав: "Крім того, у тебе є ті, хто тримається вчень секти Нико́ли" (Об'явлення 2:15).

Ці згадки Ісуса дуже промовисті. По-перше, Ісус прямо говорить, що сам "ненавидить" діла николаїтів, — це рідкісний випадок, коли воскреслий Христос використовує настільки сильне слово щодо певного явища в церкві. Це вказує не просто на помилковість чи слабкість, а на глибоку моральну й духовну огиду до цієї практики. По-друге, у зверненні до Ефеського збору мова йде про діла, а до Пергамського — про вчення. Це узгоджується з загальним принципом: вчення народжує діла, або інакше — стиль життя випливає з поглядів.

Фраза Ісуса в Об’явлення 2:15 — "так само й у тебе є ті..." — вказує, що вчення николаїтів було за суттю подібне до вчення Валаама, яке згадане в попередньому вірші. А отже, попри формальну різницю в назвах, обидва впливи були однаково небезпечними і, ймовірно, вели до компромісу з ідолопоклонницьким середовищем або до морального занепаду. Можливо, николаїти давали богословське виправдання такому компромісу, спираючись на начебто глибші знання, "гнозис", або особливе розуміння "благодаті".

Із граматичного та лексичного погляду вірш 15 не є окремою проблемою, а смисловим продовженням і аналогом вірша 14.
Фраза “οὕτως ἔχεις καὶ σὺ...” прямо вказує на схожість між вченням Валаама і николаїтів. Ці вчення або:

• Є двома назвами однієї суті (компроміс із ідолопоклонством, моральна вседозволеність), або

• Є паралельними рухами, які призводять до однакових результатів у церковному житті.

• Лінгвістична паралель між Об'явленням 2:14–15:

  В обох віршах Ісус використовує однакову граматичну конструкцію:
  κρατοῦντας τῆς διδαχῆς — «тих, хто тримаються вчення».

  • 2:14 — «вчення Валаама»

  • 2:15 — «вчення николаїтів»

  Сполучник οὕτως («так само», «подібно») у 2:15 прямо пов’язує обидва вчення за змістом, а не лише за формою.
  Це вказує на семантичну і богословську паралель між ученням Валаама й николаїтів: обидва є деструктивними ідеологіями, що проникли в церковну спільноту, обґрунтовуючи гріховну поведінку.

  διδαχή (didachē) — у грецькій це не просто “наука”, а структуроване вчення, яке претендує на духовну істину. У Новому Заповіті термін часто вживається до істинної (апостольської) чи хибної (диявольської) доктрини.

  Отже, Об’явлення 2:14–15 вказує на існування усвідомлених викривлень віри, які:

  • вкорінювались через хибне вчення;

  • виправдовували компроміси з ідолопоклонством і мораллю;

  • викликали різку оцінку з боку воскреслого Христа: «Я ненавиджу ці діла» (2:6).

З огляду на все це, ми можемо  припустити, що николаїти — це група, яка впроваджувала або виправдовувала компроміси з язичницьким світом — чи то через гностичне вчення, чи то через моральну розбещеність, чи через підміну благодаті вседозволеністю. Вони могли стверджувати, що духовна істина звільняє від моральних зобов’язань. І саме за це — Ісус говорить, що "ненавидить" їхні діла.

 

Нюанс у слові “вчення” (διδαχή): прикриття аморальності “науковим” виправданням

У Об’явлення 2:14–15 Ісус називає як дії Валаама, так і николаїтів “вченням” (διδαχή), однак контекст дозволяє припустити різницю в способі дії:

• Валаамове вчення — діяло відкрито й утилітарно: він навчив Балака звести Ізраїль у блуд і ідолопоклонство. Це цілеспрямована зовнішня атака, мотивована користю та похіттю (пор. Числа 22–25).

• Вчення николаїтів, навпаки, схоже на внутрішнє перекручення віри: воно подавалося як “наука”, наче духовне обґрунтування певної поведінки. Таке вчення могло виглядати благочестиво або навіть “глибоким” (як гностицизм), але фактично узаконювало аморальність.

Слова Ісуса в Об’явлення 2:6: «ти, як і я, ненавидиш діла николаїтів» — підкреслюють, що ця поведінка прикривалась ученням, але сама суть її залишалась ненависною для Христа.

---

Таким чином:

• Валаам → відкрите спокушення ззовні

• Николаїти → лукаве "богослов’я", що виправдовує гріх зсередини

Це типовий механізм для доктринального компромісу: не заперечення віри вголос, а її тихе підривання через "виправдану" поведінку.