Приблизно такий образ Єгови міг бачити апостол Іван у видінні

1) Опис Єгови Бога згідно з Об’явленням 4:2, 3

«Відразу опинившись під дією духу, я побачив у небі престол, а на престолі хтось сидів. Той, хто сидів, був подібний до каменя яшми і сердоліку; довкола ж престолу сяяла веселка, схожа на смарагд» (Об’явлення 4:2, 3, НС).

Отже, Сам Сидячий на престолі мав вигляд, подібний до яшми та сердоліку, що переливаються глибокими і чистими барвами, як видно по особливостях цих каменів. А веселка навколо престолу, схожа на смарагд, підсилює уявлення про Його велич і славу. Завдяки таким образам ми можемо частково зрозуміти, яким Іван бачив Всемогутнього Бога у видінні.

Як підтверджує Псалом 96:6: «Перед Ним — велич і слава, у Його святині — сила й краса». Ці слова перегукуються з баченням Івана, але водночас нагадують: людина в своєму грішному, упалому стані не здатна бачити Бога буквально. Адже, як сказано в Івана 4:24, «Бог є дух», тоді як люди — тілесні, матеріальні істоти. Унаслідок гріха людство стало відчуженим від Бога і, по суті, Його ворогом.

Апостол Павло писав:
«Отнюдь нет. Но Бог да будет истинен, всякий же человек лжец, как написано:
Чтобы Ты оправдан был в словах Твоих и победил, когда судили бы Тебя» (Римлян 3:4, CASS).

Навіть таким вірним, як Мойсей, Єгова сказав: «Ти не можеш побачити Мого обличчя, бо людина не може побачити Мене і залишитися живою» (Вихід 33:20). Апостол Павло осліп, коли йому з’явився воскреслий Ісус — не сам Єгова, а Його Син. А пророк Ісая, побачивши у видінні славу Єгови, вигукнув: «Горе мені! Я загину! Бо я — людина з нечистими устами й живу серед народу з нечистими устами, а очі мої бачили Царя, Єгову військ!» (Ісая 6:5).

Саме тому чудово усвідомлювати, що через жертву Христа Бог відкрив шлях до Свого престолу навіть для недосконалої людини. Як сказав Ісус:
«Починаючи від днів Івана Хрестителя й аж досі, люди з великим зусиллям намагаються здобути Царство Небесне, і лише ті, хто наполегливо докладає зусиль, отримують його» (Матвія 11:12).

Це означає, що наблизитись до Єгови стало можливо.

2) Біблійне бачення майбутнього правління на землі

Біблія неодноразово вказує, що на землі відбудуться кардинальні зміни — у контексті Божої обіцянки та досконалого правління Ісуса Христа.

«Але ми за його обіцянкою чекаєм нових небес і нової землі, на яких перебуватиме праведність».
— 2 Петра 3:13
Коментар: Це вказує на Боже оновлення — символічні «небеса» (нову владу) і «земля» (людське суспільство), де запанує справжня праведність, а не людські коруповані чи насильницькі уряди.

«Бо не ангелам він підкорив прийдешню населену землю».
— Євреїв 2:5
Коментар: У майбутньому світ буде підкорений не ангелам, а Ісусу, як досконалого Царя.

«І вони царюватимуть над землею».
— Об’явлення 5:10
Коментар: Вибрані послідовники Христа отримають царську владу — не для того, просто так, а щоб керувати нею під проводом Ісуса. Йдеться про небесне правління, яке впливатиме саме на земне життя.

«І я побачив нове небо і нову землю...».
— Об’явлення 21:1
Коментар: Це завершальне бачення Івана свідчить про повне оновлення — старий порядок речей минає, і настає нова, Божа реальність, де вже немає смерті, болю й сліз (вірш 4).

Ці біблійні місця гармонійно показують, що Божа мета — не знищення землі, а її очищення і відновлення. Під правлінням Ісуса, обіцяного Царя, на землі запанує мир, праведність і справжнє щастя. Божа воля, як навчав Ісус, буде звершена «як на небі, так і на землі» (Матвія 6:10).

3) Єгова присягнув і не змінить свого рішення: «Ти — священик повіки за чином Мелхиседека» (Псалом 110:4). Як навчає апостол Павло, цей пророчий псалом сповнився після воскресіння Ісуса, коли він був призначений на роль небесного священика (Євреїв 3:1).

Відомо, що в давнину, за часів Авраама, Мелхиседек виконував подвійне служіння — був і священиком, і царем. Тому логічно, що Ісус, ставши священиком за чином Мелхиседека, розпочав обидві ролі — і царя, і священика — вже в першому столітті, після свого вознесіння на небо, на сороковий день після воскресіння.

Припущення, що Ісус став царем лише у 1914 або 1874 році, означало б, що протягом приблизно 1900 років він виконував функцію лише священика — подібно до священства Аарона. Але це суперечить словам апостола Павла, який показує Ісуса як вищого за Мелхиседека — Того, Хто поєднує в собі обидві якості.

Так само й Христові брати, що належать до небесного класу, після свого воскресіння під час майбутнього явлення Христа стають одночасно царями й священиками. Адже вони мають бути подібними до свого Господа у всьому (Об’явлення 5:9–10).

4) У світі давно існує популярне запитання: чи є життя після смерті? Формулюючи його, люди зазвичай мають на увазі можливість продовження свідомого існування в якомусь духовному світі після фізичної смерті.

Однак звернімо увагу на слова Якова, рідного брата Ісуса Христа по тілу. Він писав:

«Тепер послухайте ви, що кажете: “Сьогодні чи завтра підемо в таке-то місто, пробудемо там рік, будемо торгувати й здобудемо прибуток”, — ви, що не знаєте, що буде завтра. Що таке життя ваше? Бо ви — пара, що з’являється на короткий час, а потім зникає» (Якова 4:13–14).

У цьому уривку Яків прирівнює життя людини — або саму людину як особу — до пари, яка з’являється на мить і безслідно зникає. Звісно, з наукової точки зору пара не зникає повністю — вона просто переходить у менш помітний молекулярний стан, розсіюється в повітрі. Але з людського погляду — вона щезає: її вже не видно, не можна відчути чи відновити.

Саме в такому, поетичному сенсі Яків вживає цей образ: людина після смерті не переходить у нову форму свідомого буття, а щезає, як пара, що розвіюється. Якби душа після смерті продовжувала жити, то це порівняння було б неточним і беззмістовним.

Цю ж думку підтверджують слова ангелів, звернені до жінок біля гробниці Ісуса:

«Чого шукаєте живого між мертвими?» (Луки 24:5).

Цей риторичний вислів підкреслює очевидне: серед мертвих немає живих. Смерть — це не інша форма життя, а стан небуття, відсутність існування.

Ісус, згідно з Писанням, був мертвим три дні — тобто неіснуючим, — аж поки Єгова, Бог, не воскресив його. І лише після воскресіння він знову став живим серед живих, а не в якомусь іншому вимірі.

Це підтверджує і сам Ісус у словах з Об’явлення:

«Я був мертвий, і ось — живий на віки віків. Амінь» (Об’явлення 1:18).

Звернімо увагу: “був мертвий”, а не “перебував у духовному світі”. Ці слова спростовують язичницьке уявлення про загробне життя в пеклі чи небі для душ, які нібито не вмирають.

Отже, біблійні свідчення малюють смерть не як продовження життя в іншій формі, а як повне припинення існування, аж до моменту воскресіння.

5)Хто такий святий згідно Нового завіту (Кол 1:2)? Це не безгрішна чи праведна людина. Це не просто добра людина, яка вірить в Христа. Це людина яка отримала святий дух Єгови, тобто його силу. Яку вона відчуває, коли ця сила діє в ній. (2 Коринфян 5:5)

6)«Будете моїми свідками», — сказав Ісус (Дії 1:8). Учні, які бачили та чули Ісуса особисто, справді мали підстави називатися Його свідками. Але чи може сучасний учень Христа також вважатися його свідком, якщо він не бачив ані самого Ісуса, ані його діл?

Так, може — але лише за однієї умови: якщо він дійсно отримав святий дух. Адже саме через дію духа Єгова свідчить серцю людини про істину — ту істину, яка записана в чотирьох Євангеліях та апостольських посланнях. Як написано:
«Саме він, Ісус Христос, прийшов через воду і кров — не лише через воду, а через воду й кров. І дух свідчить, бо дух — це правда» (1 Івана 5:6).

Якщо дух свідчить людині, то вона має внутрішню, непохитну впевненість, що події першого століття — істинні. І коли вона з радістю передає цю правду іншим, то справді є Свідком Ісуса Христа, навіть не знаючи його особисто та не спілкувавшись з ним.

6)Та Ісус сказав йому: «Вклади меча назад у його місце, бо кожен, хто візьме меч, від меча й загине» (Матвія 26:52).

У Книзі Об’явлення говориться про «звіра» — символ політичних сил цього світу:
«Він отримав владу над кожним племенем, народом, мовою і нацією. Йому поклоняться всі мешканці землі, імена яких від заснування світу не записані до сувою життя, що належить заколеному Ягняті.
Хто має вуха — нехай слухає!
Кому призначено піти в полон — той піде.
Хто вбиває мечем — від меча загине.
Це вимагає від святих витривалості та віри» (Об’явлення 13:8–10).

Це серйозне пророче застереження: ті, хто надмірно захоплюється «звіром», тобто політичною владою світу, ризикують не бути записаними до книги життя. Пророцтво стверджує, що всі — за винятком «святих» — підуть за звіром. Але навіть святим потрібно пильнувати, не піддатися спокусі, не втратити витривалість і віру.

Бо, як написав апостол Іван: «Ви знаєте, що жоден убивця не має вічного життя, яке б у ньому перебувало» (1 Івана 3:15).

7) Чому Бог так довго терпить зло і страждання?

Біблія пояснює це у Посланні до Римлян 9:22–24:

"Бог, бажаючи показати свій гнів і силу, з великою терпеливістю зносив приготовані для знищення посудини гніву, щоб виявити свою безмежну славу на посудинах милосердя, які заздалегідь приготовані для слави, тобто на нас, людях, яких він покликав".

Ці слова відкривають головну причину, чому Бог ще не втручається радикально у події людства. Його терпіння — це не слабкість, а цілеспрямоване очікування, поки остаточне число християн, помазаних святим духом, буде повністю попечатане й визнане гідним небесного покликання.

Книга Об’явлення також показує, що перед тим, як розпочнуться судові дії, повинне завершитись остаточне духовне позначення:

«Після того я побачив чотирьох ангелів, що стояли на чотирьох кутах землі. Вони міцно тримали чотири вітри землі, аби жоден з них не дув ні на землю, ні на море, ні на жодне дерево. І побачив я іншого ангела, який підіймався зі сходу сонця* і в якого була печатка живого Бога. Він гучним голосом крикнув до чотирьох ангелів, яким дозволено заподіювати шкоду землі та морю: «Не завдавайте шкоди ні землі, ні морю, ні деревам, поки не поставимо печатки на чола рабам нашого Бога».
(Об’явлення 7:1–3).

Це означає, що зло ще дозволено в світі лише тому, що Божий намір, що до остаточного збору помазанців ще не завершився. Терпіння Єгови спрямоване на спасіння, а не на потурання злу.

Варто зазначити, що тих, кого Бог визнає своїми, він не обирає з релігійних організацій, які сьогодні панують у світі. Жодна з них не відповідає Божим вимогам святості, чистоти та істинного вчення Христа. Проте кожна людина має шанс стати Божим сином, отримати святий дух і бути частиною очищеного збору.

Для цього необхідно:

Правильно зрозуміти науку 12 апостолів,
Відкинути язичницькі традиції та викривлені доктрини,
Очистити своє поклоніння згідно з Божим Словом.

Апостол Павло писав про Христову любов до свого збору:

«Христос полюбив збір і віддав себе за нього, щоб освятити його, очистивши обмиванням у воді за допомогою Божого слова, і поставити перед собою у всій пишноті, без жодної плями, зморшки чи чогось подібного, щоб він був святий і непорочний».
(Ефесян 5:25–27).

Таким чином, Божа терпеливість — це не байдужість до зла, а частина великого плану спасіння для вірних та обраних. Він хоче, щоб правдивий збір був очищений, освячений і приготований до слави.

8) Успіх у матеріальному світі та погляд Ісуса Христа

У цьому матеріалістичному світі велика увага приділяється фінансовій безпеці та комфортному життю. Суспільство вважає, що успіх вимірюється наявністю грошей, хорошого житла, прибуткової роботи. Дехто навіть називає це Божим благословенням.

Але який погляд Ісуса Христа на все це?

До християн у Лаодикії Ісус звертається зі словами:

«Ти кажеш: “Я багатий, розбагатів і не маю ні в чому потреби”, але не знаєш, що насправді ти нещасний, жалюгідний, бідний, сліпий і голий» (Об’явлення 3:17).

Це викриває ілюзорність людського успіху. Матеріальний добробут не гарантує Божого схвалення. Насправді, становище так званих «успішних» дуже нестабільне — в одну мить можна втратити все, включно з власним життям.

Крім того, шлях до багатства зазвичай вимагає повної самовіддачі, важкої праці й постійного стресу. Такі люди рідко шукають правдивого Бога Єгову та не приділяють часу духовним справам. Про це застерігає апостол Павло:

«Адже той, хто сіє з думкою про свою плоть, пожне від плоті тління, а хто сіє з думкою про дух, пожне від духу вічне життя» (Галатів 6:8).

Іншими словами, тимчасовий успіх у світі не має вічної цінності. Той, хто ігнорує духовні цінності, втрачає набагато більше, ніж здобуває.

Справжній фундамент — це пізнання правдивого Бога Єгови та Його Сина Ісуса Христа. Той, хто очищається від релігійної неправди, відкидає людські традиції й тримається чистого вчення, той будує на непохитній основі.

До християн у Смирні Ісус каже:

«Знаю про твоє горе та бідність, хоча насправді ти багатий» (Об’явлення 2:9).

Хоч ці віруючі й жили в злиднях, вони мали схвалення Христа та надію на вічне життя в небесах. А це — найцінніше, що може мати людина.

Ісус через святий дух свідчив їм, що вони мають печатку Божого духа. А Біблія запевняє: той, хто має це свідчення і залишається вірним, має гарантію — він отримає свою небесну нагороду.

9) Перше воскресіння, це воскресіння не мертвих, а живих. Оскільки ці християни оживають в Божих очах уже під час свого хрещення святим духом.

"Щасливі й святі всі, хто має участь у першому воскресінні: над ними друга смерть не матиме жодної влади." Обявлення 20:6.

Продовжуючи і далі жити за вченням правди якої навчав Ісус вони можуть бути упевненими в своїй нагороді. Тоді, коли під час свого явлення народам Ісус воскресить тих хто йому належить. Вони стануть первістками в цьому. Натомість усі, хто відкидає біблійну правду і не йде за вченням Христа, у Божих очах залишаються мертвими, хоч і живуть тілом. І якщо вони не навернуться, то врешті-решт пізніше остаточно помруть.

Перше воскресіння — це благословенна участь у відновленні справжнього життя, яке починається вже тут і тепер для тих, кого Єгова визнає живими.

10) Що таке справжній мир?

«Нехай у ваших серцях панує мир Христа, адже ви були покликані, щоб мати цей мир».
— Колосян 3:15

Справжній мир — це не відсутність бурі, а спокій посеред бурі. Це коли ти сам у човні, посеред розбурханого моря. Височенні хвилі здається ось-ось затоплять човен. Потужний вітер жене тебе в невідомому напрямку, шматує твій одяг, а темні загрозливі хмари й спалахи блискавок лише посилюють тривогу. Злива ллє, як з відра.

Спочатку ти хвилюєшся й картаєш себе — навіщо вирушив у дорогу саме зараз? Але згодом помічаєш щось дивне: попри весь хаос навколо, човен не тоне. Наче невидима рука тримає його на поверхні. І ти розумієш — якби не ця підтримка, човен давно б зник у темній безодні.

Ти знаєш, чия це рука. Адже саме Він наказав тобі вирушити. Ти добре знаєш Його зі Слова, і відчуваєш Його дух. І чим далі, тим менше страху в твоєму серці. Бо Він підтримує тебе.

Ти розумієш: треба й далі триматися Його вказівок — і тоді дістанешся місця призначення. І саме тоді в серці з’являється тихе, глибоке задоволення — ти йдеш правильним шляхом.

11) Після своєї знаменної промови учень Ісуса Степан отримав надзвичайне видіння — він побачив славу Єгови та Ісуса, який стояв праворуч від Нього. Це видіння відбулося в залі суду, перед Синедріоном. Як видно з книги Дії 7:58–60, слова «Єгово, не залічи їм цього гріха» та «Господи Ісусе, прийми мого духа» Степан промовив уже пізніше — коли його вивели за місто для страти.

Очевидно, від моменту виголошення вироку до самої страти минув певний час: натовп, розлючений його словами, мусив фізично вивести його за міську межу. Чи бачив Степан це видіння протягом усього цього шляху — невідомо. Проте якщо так, то воно було для нього джерелом надзвичайної підтримки в останні хвилини життя. А якщо ні, то вже саме видіння в залі суду дало йому достатньо сили, щоби мужньо витерпіти жорстоку смерть.

12)Цікаво, що коли апостол Петро воскресив ученицю Тавіту, то з погляду Єгови вона вже була однією з тих, хто мав отримати небесну нагороду. Її земне воскресіння в часи християн насправді не було остаточним — адже згідно з Божим задумом, нагорода небесного покликання мала бути дарована лише під час явлення Христа, в момент першого воскресіння. Не раніше й не пізніше.

Після своєї смерті Тавіта, як і всі віддані, спала смертним сном, зберігаючись у пам’яті Єгови. Та Єгова, знаючи її серце і вірність, вирішив повернути її до земного життя. Він зробив це не випадково: по-перше, щоб утішити тих, хто плакав за нею; по-друге, щоб це чудо зміцнило віру мешканців Йопії. І дійсно — багато хто тоді повірив у Господа.

Тавіта, звісно, знову померла. І тепер вона знову перебуває в стані сну, чекаючи на справжнє воскресіння — небесне, щоб навіки бути з Христом. Вона мала таку саму надію, як і апостол Павло, який писав:

«Відтепер для мене приготований вінець праведності, який дасть мені Господь, праведний Суддя, того дня; і не тільки мені, але й усім, хто полюбив Його з'явлення» (2 Тимофія 4:8).

Тавіта, як і Павло, любила з’явлення Христа, бо знала, що лише тоді, в часі його явної присутності, вона отримає істинне воскресіння і увійде до вічного життя в небесах.

13) У Матвія 22:1–14 Ісус розповідає притчу про весільний бенкет. У ній показано, як багато з тих, кого вважали «достойними», відмовились від запрошення стати учнями Ісуса і отримати небесну нагороду в Царстві Бога. Чому вони відмовились? Тому що вважали свої земні справи важливішими за запрошення на весілля царського сина. Вони знехтували благодаттю Єгови, бо були впевнені, що вже мають усе необхідне. Євреї, які відкинули запрошення через Ісуса, думали, що мають близькі стосунки з Богом, і не потребують жодних змін.

У цьому проявляється принцип, сказаний Ісусом у Матвія 13:12: «Бо кожен, хто має, отримає ще більше і матиме вдосталь, а в того, хто не має, заберуть навіть те, що він має». Люди, які вважають, що «мають» — тобто тримаються за свої хибні вірування і релігійні традиції — часто не хочуть шукати біблійної правди. Зрештою, вони втрачають навіть те, що, як їм здавалося, мали.

Притча продовжується ще одним попередженням. Коли цар увійшов оглянути гостей, то побачив одного чоловіка без весільного вбрання. Він запитав: «Чоловіче, як ти ввійшов сюди без весільного вбрання?» Але той мовчав. Тоді цар наказав: «Зв’яжіть йому руки і ноги та викиньте в темряву. Там буде плач і скрегіт зубів».

Ця сцена показує, що недостатньо просто прийняти запрошення — потрібно ще й відповідати вимогам Пана. В давнину, коли когось запрошували на весілля високопоставленої особи, йому видавали особливий одяг — білу довгу одежу, яка свідчила, що він запрошений офіційно. Усі гості були вдягнені однаково. Якщо ж хтось прийшов у власному одязі, це означало, що він не визнав правил господаря і вважав свої вимоги важливішими. Це була зневага.

Символічно, весільна одежа означає прийняття Божих умов — як у вченні, так і в моральності. Якщо людина навіть знає більшість біблійних істин, але навчає чогось одного неправильно — наприклад, викривляє розуміння першого чи другого воскресіння — то вона вже не відповідає вимогам Царя. Сюди також належать ті, хто кажуть: «Яка різниця, у що саме віриш, головне — вірувати в Ісуса Христа, і ти потрапиш на небо». Такий легковажний підхід є огидним для Ісуса. Такі люди не лише не увійдуть у Царство, але й зазнають осуду під час його явлення.

Весільне вбрання також включає духовну чистоту — тобто уникнення язичницьких звичаїв та моральної нечистоти. Той, хто лише говорить, що належить до нареченої Христа, але порушує його моральні чи вчительські вимоги, обманює сам себе.

Тож ця притча навчає двох важливих речей. По-перше, небезпечно знехтувати Божим запрошенням. По-друге, ще небезпечніше думати, що можна прийти на весілля Царя не так, як того хоче він. Ми повинні бути уважними до вчення Христа і докладати зусиль, щоб зодягнутися у весільну одежу, яку він пропонує.

14) У своєму запитанні про «кінець віку» учні звернулись до Ісуса зі словами: «Скажи нам, коли це станеться і яка буде ознака твоєї присутності та закінчення цього віку?» (Матвія 24:3). Більшість перекладів Біблії подає тут слово παρουσία як «прихід». Лише деякі, як-от Переклад нового світу, перекладають його як «присутність». Це показує, що переклад цього грецького слова часто залежить від богословських уявлень перекладачів.

Проте як зрозуміти значення слова παρουσία — без складних мовних досліджень чи богословських суперечок? У цьому нам допомагає сам Ісус — Його приклад роз’яснює нам суть.

У Матвія 24:27 Ісус каже:
«Бо, як блискавка з’являється зі сходу й освітлює все аж до заходу, такою буде присутність (παρουσία) Сина людського».

Блискавка — це не щось приховане чи поступове. Вона раптова, очевидна, вражаюча. Коли під час грози блискає небо, кожен бачить її — незалежно від своїх знань, віри чи підготовки. Це явище не вимагає тлумачення або посередників — його просто бачать. І саме так Ісус пояснює свою παρουσία — тобто, царську присутність, яка настане публічно, очевидно й усім помітно.

Цей приклад Ісус навів одразу після застереження:
«Тому, якщо вам скажуть: “Дивіться, він у пустелі!” — не виходьте. Або: “Дивіться, він у внутрішніх кімнатах!” — не вірте» (Матвія 24:26).

Слова «у внутрішніх кімнатах» (грецьке ταμεῖον, «тамейон») означають потаємні або заховані місця — як от комора чи сховище. Це натяк на ідею, що Ісусова присутність нібито буде невидимою, доступною лише якомусь обраному колу — «особливим посвяченим». Та Ісус прямо відкидає таку концепцію. Він не буде у «внутрішній кімнаті» — Його παρουσία буде як блискавка — загальнодоступна, незаперечна, вражаюча.

Отже, приклад з блискавкою спростовує теорію про невидиму присутність Христа. Більше того, Об’явлення 1:7 підкреслює:
«Ось, він іде з хмарами, і побачить його кожне око».

Це підтверджує: Ісусова царська присутність ще не настала. Коли вона настане — побачать її усі, а не лише якась релігійна еліта.

Варто також зазначити, що в 24 розділі від Матвія немає жодного натяку на те, що початок Ісусової присутності можна обрахувати наперед, за допомогою хронології. Навпаки — Ісус наголошує на непередбачуваності цього дня (Матв. 24:36, 42). Це ще раз доводить, що справжня παρουσία Сина Людського — це не таємний етап чи «перехідний період», а слава, явна для всіх народів.

15) Смисловий паралелізм у Біблії

У Святому Письмі часто використовується смисловий паралелізм — тобто повторення однієї і тієї ж думки іншими словами. Це повторення може відрізнятися за формою, але залишатися ідентичним за змістом. Такий прийом не лише надає виразності, а й полегшує розуміння та запам’ятовування біблійного тексту. Крім того, коли якась думка в Писанні повторюється двічі, це вказує на її достовірність і певність (пор. Буття 41:32).

Саме смисловий паралелізм допомагає нам точніше зрозуміти значення грецького слова παρουσία (parousía), яке перекладається як «присутність» або «прихід».

Розглянемо приклад із 1 Івана 2:28:

«А тепер, дітоньки, залишайтеся в Ньому, щоб, коли з'явиться Він, ми мали сміливість і не були засоромлені перед Ним під час Його приходу (παρουσία)» (УБТ).

У цьому вірші апостол Іван застосовує паралелізм:

«Коли з'явиться він» — грецьке φανερωθῇ (phanerōthē)
«Його приходу» — грецьке παρουσία

Очевидно, що ці два вислови стосуються однієї і тієї ж події. І це не просто формальна паралель — це ключ до розуміння. Якщо ми збагнемо значення слова φανερωθῇ, то зможемо краще зрозуміти і суть слова παρουσία.

Словники грецької мови дають таке значення слова φανερόω (phaneroō):
— являти, робити явним, виявляти, робити видимим, показувати.

Отже, коли апостол Іван говорить: «коли з’явиться він» — він має на увазі відкрите, видиме явлення Ісуса, а не якусь невидиму або символічну присутність. І тому другий вираз — «Його παρουσία» — за логікою паралелізму також має значення явної, відчутної, відкритої присутності Христа.

Таким чином, навіть без складних грецьких досліджень, завдяки самому Писанню, ми бачимо, що слово παρουσία не означає приховану чи невидиму присутність, а, навпаки, означає явне та публічне повернення Христа, яке буде видно для всіх (Об’явлення 1:7).

16) "Він дав владу стати Божими дітьми..." (Івана 1:12): кого мав на увазі апостол Іван?

«А тим, які прийняли Його, Він дав владу стати Божими дітьми — тим, які вірять у Його ім’я» (Івана 1:12, УБТ).

Чи апостол Іван мав на увазі лише євреїв? Очевидно, що ні. Адже впродовж І століття десятки тисяч християн з язичників також прийняли Ісуса — як Месію, як Сина Єгови, і стали частиною Божої родини. Тож це обіцяння стосується всіх — незалежно від походження.

А чи те, що Іван використовує слово «прийняли» у минулому часі, означає, що лише ті, хто прийняв Ісуса до написання цього Євангелія, отримали право стати Божими дітьми? Знову ж таки, ні. Така думка суперечила б усьому посланню Івана та всьому Новому Завіту. Іван не обмежує це право часовими рамками. Навпаки — він показує загальний принцип: усі, хто приймає Ісуса як посланця Єгови, отримують від самого Бога владу називатися Його дітьми.

Це контрастує з попереднім віршем:

«Він прийшов до своїх, та свої не прийняли Його» (Івана 1:11, НС).

Ісус — правдиве Світло — з’явився спочатку для євреїв, але вони масово Його відкинули. Проте Божий намір був ширший:

«Правдиве світло, яке освітлює всіляких людей, мало невдовзі прийти у світ» (Івана 1:9).

Тут ми бачимо як технічний, так і глибоко смисловий аспект слів Івана 1:12.

З одного боку, мова йде про право чи владу, яку дає Єгова тим, хто приймає його Сина. Але з іншого — це опис нової ідентичності. Учні Христа, які прийняли правду та відкинули хибні вчення, не тільки сподіваються стати Божими дітьми у майбутньому — вони вже тепер мають владу називатися ними.

«Хто висуне обвинувачення проти Божих обранців? Адже сам Бог визнає́ їх праведними. Хто їх засудить? Адже Христос Ісус помер, більш того — він воскрес, сидить праворуч від Бога і благає за нас» (Римлян 8:33–34).

Ці слова Павла — як дзеркало до Івана 1:12. Божі обранці можуть бути зневажені людьми, звинувачені релігійними системами чи суспільством, але Бог не соромиться їх. Він усиновив їх, і саме Він дав їм право називатись Його синами. Це не самопроголошення — це визнання з боку самого Єгови.

17) "Якось один чоловік запитав його: «Господи, це правда, що спасуться лише деякі?» Ісус відповів: «З усіх сил намагайтесь увійти через вузькі двері. Кажу вам: багато хто захоче увійти, але не зможе" (Луки 13:23,24).

Цей чоловік поставив Ісусу запитання, в якому, схоже, вже містилась популярна думка або поширене в народі припущення — що спасіння стосується лише небагатьох. Своїми словами: «це правда...» — він ніби хотів, щоб Ісус підтвердив уже сформовану теорію. Можливо, в його уявленні йшлося про те, що врятованими стануть лише певні праведники з юдейського народу, або лише обрані, які дотримуються закону.

Однак Ісус, замість того щоб підтвердити чи спростувати чутки про кількість, перевів увагу на особисту відповідальність кожного: «З усіх сил намагайтесь увійти через вузькі двері». Це відповідь, яка глибша за звичайне "так" чи "ні". Вона зосереджує увагу не на теоріях чи підрахунках, а на діях кожного слухача. Спочатку ці «двері» потрібно знайти, а потім намагатись увійти, прикладаючи зусилля. Це не легко. Ісус далі застерігає, що багато захоче увійти, але не зможе — отже, навіть бажання недостатньо, якщо не слідувати Божим шляхом.

Ісус уже в іншому місці сказав, що цю дорогу знаходить лише мало хто: «Вузькі ворота й тісна дорога ведуть до життя, і мало хто знаходить її» (Матвія 7:14). Отже, це не просто один момент прийняття — це життєвий шлях, який потрібно пройти. А щоби пройти ним, потрібно жити в правді, поклонятись у чистоті, не змішуючи істину з хибними вченнями чи традиціями. Саме тому Ісус казав: «А мати вічне життя означає добре знати тебе, єдиного правдивого Бога, і посланого тобою Ісуса Христа» (Івана 17:3).

Таким чином, Ісусова відповідь не тільки розвіює небезпечне бажання знати "скільки" — вона спрямована на те, щоби кожен із нас задумався, чи ми самі прямуємо цією дорогою, і чи справді ми докладаємо всіх зусиль, щоб увійти через вузькі двері.

18) «Тож пильнуйте і повсякчас благайте, щоб ви змогли уникнути всього того, що має відбутися, і стати перед Сином людським» (Луки 21:36).

У цьому вірші, говорячи про майбутнє велике лихо, Ісус дав своїм учням особливу обіцянку: вони зможуть уникнути всього того, тобто всіх жахливих подій, які згодом мають вразити людство. У момент їх настання це виглядатиме майже неможливим — адже лихо прийде на весь світ. І все ж, Ісус запевнив, що це можливо для тих, хто буде справжнім його учнем.

Це величезна перевага — уникнути майбутнього суду, але вона надається за умов, які сам Ісус назвав: «Пильнуйте і моліться», а також бережіться, «щоб ваші серця не обтяжувалися переїданням, пияцтвом і життєвими тривогами» (Луки 21:34). Отже, мова йде не лише про молитву, а й про духовну пильність, самодисципліну та очищене серце.

Щира молитва до правдивого Бога — до Єгови — має ключове значення. Якщо ж молитися до вигаданих богів, до так званої "Трійці", або триматися вчень, які спотворюють Біблійну істину, — така молитва не має сили перед лицем Божого дня. Бо в день гніву врятує не форма побожності, а живі стосунки з Єговою, істинним Богом, через Його посланця — Ісуса, Месію.

19) Чи Ісус є вічним?
Тобто — чи він існував завжди, без початку і без кінця? Більшість релігійних учителів стверджує, що так, Ісус вічний. Але чи підтверджують це свідчення апостолів Христа — тих, хто особисто знав, ким він був насправді?

Одне з ключових місць у Новому Завіті — це Колосян 1:15:
«Він образ невидимого Бога, первородний усього творіння».
Цей вірш прямо говорить, що Ісус є першим народженим або первістком серед усього створеного. Тобто, був момент, коли його ще не існувало — а потім він був народжений або створений Богом.

Деякі намагаються відділити поняття «народжений» від «створений», але це суперечить як здоровому глузду, так і біблійному вживанню. У Святому Письмі навіть сказано: «Перш ніж народилися гори… ти породив землю» (Псалом 90:2). Отже, слово «народжений» може стосуватись і неживих об'єктів, і воно просто означає початок існування.

Також у Колосян 1:15 Ісуса названо «образом невидимого Бога». Це вказує на те, що він відображає риси свого Творця, але не є ним самим. Подібну мову ми бачимо і в Буття 1:26, де Адама названо «образом і подобою Бога».

Інші місця підтверджують цю думку:

«Він — віддзеркалення слави Бога, точне відображення його сутності...» (Євреїв 1:3)
«Коли ж знову приведе свого первістка на землю...» (Євреїв 1:6)
«Кожен, хто любить Того, Хто породив, любить і Того, Хто народився від Нього» (1 Івана 5:1)

Ці уривки одностайно свідчать: Ісус мав початок і був народжений Богом Єговою. Він не є вічним у тому значенні, як Єгова.

Отже, поклоніння Ісусу як вічному, всемогутньому Богові суперечить Писанню. Воно затьмарює славу самого Єгови і може розцінюватись як ідолопоклонство, за яке людина втрачає Його схвалення і наражається на Його гнів (Вихід 20:3–5).

20) Що таке справжнє щастя?

У всі часи люди прагнули бути щасливими. Зазвичай вони шукали щастя в тілесних насолодах, особистих досягненнях або в тісних взаєминах з іншими людьми. Проте, насправді, щастя в цьому світі — таким, яким його уявляє більшість — не існує. Світ сповнений болю, несправедливості й страждання, і ці речі рано чи пізно торкаються кожної людини.

Однак Біблія подає інше розуміння щастя. Учень Христа Яків написав:
«Щаслива людина, яка стійко зносить випробування, бо, здобувши схвалення, отримає вінок життя, який Єгова обіцяв тим, хто любить його» (Якова 1:12).
Справжнє щастя — не в комфорті, а у вірності Богу та впевненості в тому, що він схвалює твій спосіб життя. Такі люди мають надію на вічне життя з Христом у небі.

Християни, які серйозно ставляться до свого покликання, проходять через випробування, бо дотримуються біблійних принципів навіть тоді, коли це нелегко. Але далі Яків застерігає:
«Під час випробування хай ніхто не говорить: “Мене випробовує Бог”, бо Бога неможливо випробувати злом, і сам він нікого злом не випробовує» (Якова 1:13).

Справжній християнин не звинувачує Бога у злі, бо знає: джерело страждань — не Єгова. Це результат впливу світу, яким править Сатана, і вибору людей, які чинять зло. Лише з приходом Божого Царства це зміниться.

Пророк Даниїл передрік:
«За днів тих царів небесний Бог встановить царство, яке повіки не зруйнується... Воно розтрощить усі ті царства і покладе їм край, а саме стоятиме вічно» (Даниїла 2:44).

Отже, справжнє щастя — це не відсутність проблем, а життя з надією, впевненістю в Божому схваленні та очікуванні нагороди, яку обіцяв своїм учням Христос.

21) «Моліться, щоб це не сталося взимку»
(Марка 13:18)

Цими словами Ісус закликав своїх учнів молитися, аби початок великого лиха — знищення Єрусалима — не припав на зимовий період. Учні не могли відвернути вирок Єгови, але могли молити, щоб він виконався у зручніший для них час. Це показує, що Бог справді дбав про Ісусових послідовників і бажав, щоб вони зазнали якнайменше страждань.

Адже якби їм довелося тікати з міста посеред зими, це означало б додаткові труднощі — холод, нестачу їжі, підвищену небезпеку. Та Бог почув молитви вірних і дозволив, щоб відступ римських військ у 66 році нашої ери відкрив можливість для втечі. Всі ті, хто заздалегідь прийняв добру новину, повірив в Ісуса як Месію і дослухався до його слів, змогли врятуватися — вони покинули місто і втекли до Пелли, уникнувши трагедії 70 року.

Цей приклад має значення і для нас. Ми також живемо напередодні великого лиха, яке охопить увесь світ. І так само, як у першому столітті, сьогодні Ісус закликає своїх учнів бути уважними, духовно пильними та молитовними. Ті, хто стає справжніми учнями Ісуса, виявляють послух добрій новині, отримують не лише знання, але й захист і опіку від Єгови.

Нехай приклад ранніх християн зміцнює нашу віру в те, що Бог не залишить вірних без допомоги, навіть у найтяжчі часи.

22) Деякі моменти, пов’язані з перекладом певних біблійних текстів у «Навчальному виданні» Біблії Нового світу, заслуговують на особливу увагу. Наприклад, у 1 Фессалонікійців 4:11 читаємо:
«Поставте собі за мету вести спокійне життя, не втручатися в чужі справи та працювати своїми руками, як ми вас навчали» (НС, укр., навчальне видання).

Цікаво порівняти вислів «не втручатися в чужі справи» з тим, як його передають інші переклади. У більшості українських і російських перекладів використано нейтральніше формулювання:
– Огієнко: «займатися своїми справами»,
– Кулакова (СРП): «занимаясь своими делами».
Навчальне видання англійською передає цей уривок як «to mind your own business».

Грецький текст містить вислів πράσσειν τὰ ἴδια (prássein ta ídia), що буквально означає «робити своє», «займатися власним».

Чи є різниця між виразами «не втручатися в чужі справи» та «займатися своїми справами»? Безперечно. Перший акцентує увагу на униканні втручання в чуже, другий – на активному зосередженні на своєму. Хоча ці значення частково перетинаються, тон і акценти різні.

Чому ж у навчальних виданнях українською та російською обрано саме перший варіант – «не втручатися в чужі справи» – замість більш прямого «займатися своїми»? Можна припустити, що такий переклад є більш змістовним у певному релігійному контексті.

У деяких релігійних спільнотах наголошується, що християнин має присвячувати весь свій вільний час «Богові» чи «духовним справам», часто під контролем організації. Якщо ж віруючий натомість зосередиться на власних справах, особистих потребах, праці, навчанні чи відпочинку, — це може здаватися «зайвим індивідуалізмом» і навіть небажаним для релігійного проводу.

Однак насправді присвячення часу власним справам і турбота про себе сприяють емоційній рівновазі, стабільності та духовному здоров’ю. Апостол Павло, як видається, заохочував не до релігійної завантаженості, а до врівноваженого життя, працьовитості, спокою та непоказної віри.

23)«Хто неправдомовець, як не той, хто заперечує, що Ісус є Христос? Це антихрист, що відрікається Отця й Сина! Кожен, хто відрікається Сина, не має Отця» (1 Івана 2:22–23).

Вислів апостола Івана — «хто заперечує, що Ісус є Христос» — має глибше значення, ніж просто заперечення історичного існування Ісуса або визнання його лише визначним діячем свого часу. Тут Іван говорить про щось значно суттєвіше — про заперечення Божого призначення Ісуса.

Слово «Христос» — грецький переклад єврейського Машіах, що означає «помазанець», тобто той, кого Бог наділив особливою роллю: Царя, Первосвященника, Судді. В Ізраїлі такими «помазанцями» були царі, пророки й священники — люди, яких призначав Єгова на особливу службу.

Отже, коли Іван каже, що хтось заперечує, що Ісус є Христос, він має на увазі не просто відмову визнавати Ісуса, а відкидання його як помазанця Єгови, того, кого він поставив у виняткову роль у своєму намірі. Такий погляд — це не просто інша думка; це позиція антихриста, тобто проти Христа і його місії.

Будь-яке натхнене твердження, яке суперечить простій істині, що «Ісус є Христос», Іван називає не від Бога, а від антихриста. Наприклад, учення про те, що Ісус — Всемогутній Бог, який не мав початку, або що він — частина Трійці, суперечить визначенню «Христос». Чому?

Бо помазанець за визначенням — нижчий за того, хто його помазує. Всемогутній Бог не може бути «помазаним», бо немає вищого за Нього. Як і цар Давид — будучи помазанцем Єгови — не був самим Богом. Якщо є помазанець, то мусить бути хтось, хто його поставив, — і це підтверджує, що Ісус не є тим, хто сам себе поставив чи є рівним Єгові.

Таким чином, Христос — це не титул всемогутності, а ознака підлеглого служителя, обраного й посланого Богом. Тому й вислів «Ісус є Христос» рівнозначний твердженню «Ісус — посланий Богом, від Бога». І кожен, хто це заперечує, ким би не був — релігійним учителем, пророком чи теологом, — потрапляє під категорію, яку апостол Іван назвав антихристом.

24) Чи вже скінчилося топтання Єрусалима народами?

У Луки 21:24 Ісус прорік:

"І Єрусалим буде топтаний народами, аж поки не спливуть визначені часи народів".

Ці слова часто тлумачать лише як передбачення руйнування Єрусалима римлянами в 70 році н.е. Але контекст і богословський зміст дають підстави вважати, що Ісус мав на увазі більше, ніж просто фізичне спустошення міста.

Єрусалим як видимий центр Божої влади

До 33 року н.е. Єрусалим справді був духовним центром Божого народу. Там стояв храм, там діяло священство, саме це місто уособлювало присутність Єгови серед ізраїльтян. Але, коли Ізраїль як нація відкинув Месію, Ісус оголосив:

"Ось ваш дім залишається вам порожнім" (Матвія 23:38).

З того часу Бог перестав визнавати фізичний Єрусалим як місце свого представництва. У 33 році, через смерть і воскресіння Христа, почався новий етап — формування духовного Ізраїлю, тобто небесного класу, Церкви, яка стане частиною майбутнього Божого Царства.

Що означає "топтання"?

"Топтання Єрусалима народами" слід розуміти як період, коли язичницькі нації мають панівний вплив на світ, а Божа влада на землі не представлена видимо. Це час, коли немає теократії — земного уряду, який би безпосередньо представляв Божі інтереси.

Топтання почалося не з першого зруйнування Єрусалима в 587 році до н.е., а з його остаточного відкинення Богом у 33 році н.е., і послідовного фізичного знищення у 70 році. З того моменту триває "час народів" — період людського самовладдя.

Хіба сьогодні Єрусалим не під контролем євреїв?

Справді, сучасний Ізраїль має частковий контроль над Єрусалимом, особливо після 1967 року. Але:

Більшість світу не визнає повного суверенітету Ізраїлю над цим містом.
Храмова гора, святиня юдейства, перебуває під ісламською адміністрацією (ВАКФ).
Юдеї не можуть там вільно поклонятися.

Отже, Єрусалим і далі залишається предметом міжнародної суперечки. Це свідчить про те, що духовне "топтання" не припинилось.

Коли закінчиться топтання?

Ісус не вказав точну дату, але через апостольські писання і Об’явлення дається чітка картина: "часи народів" завершаться тоді, коли Христос прийде у славі як Цар, щоб судити народи, воскресити мертвих і встановити Боже Царство:

"Погани розгнівались, але прийшов Твій гнів, і настав час суду над мертвими... і знищення тих, хто нищить землю" (Об’явлення 11:18).

Це означає, що справжнє Боже правління ще попереду. Воно буде представлене не у вигляді земного Єрусалима, а у вигляді Нового Єрусалима — небесного уряду, який прийде від Бога (Об’явлення 21:2).

Підсумок

Ісус мав на увазі не лише фізичне руйнування міста, а й позбавлення Єрусалима його духовного статусу. Від 33 року н.е. Божа присутність не пов’язана з жодним земним містом. "Топтання народами" — це епоха людського панування без прямого Божого втручання. Вона триває доти, доки Христос не запанує як Цар, і лише тоді настане кінець топтання. Саме тоді прийде Новий Єрусалим — Боже Царство, яке замінить усі людські уряди і принесе справедливість, мир та правду на землю.

25)«Стосовно того, як збирати пожертви для святих, дотримуйтеся вказівок, які я дав зборам у Гала́тії. Нехай кожен з вас у перший день тижня відкладає щось відповідно до своїх можливостей, щоб, коли я прийду, не треба було вже нічого збирати. А коли я прийду, то тих, кого ви порекомендуєте в листах, пошлю віднести ваш щедрий дар до Єрусалима» (1 Коринфян 16:1–3).

У цьому уривку апостол Павло говорить про добровільний збір коштів, який здійснювали християни з Коринфа та інших місцевостей. Ці кошти були «пожертвами для святих» — тобто для братів і сестер в Юдеї та Єрусалимі, які опинилися в тяжкому становищі та не мали найнеобхіднішого для життя.

Варто звернути увагу на ціль цього збору. Павло чітко показує, що ці пожертви не призначалися:

для будівництва величних місць поклоніння,
для створення чи утримання молитовних будинків,
для поширення проповіді через якісь масові інфраструктури,
для друку літератури (наприклад, сувоїв),
або для постійного утримання груп людей, зайнятих релігійною діяльністю — як-от місіонерів, священників, старійшин чи навіть самих апостолів.

Звісно, можливо, якась частина допомоги могла потрапити й до служителів, які також були в скруті, але це не був регулярний дохід для них. Метою збору була допомога конкретним людям у нужді, — їжа, одяг, предмети першої необхідності. Тобто ціль була виключно соціальною та братерською, а не культовою чи організаційною.

Це підтверджується і в іншому уривку:
«Адже брати з Македонії та Аха́йї охоче поділилися своїм майном, зібравши пожертви для святих в Єрусалимі, котрі живуть у бідності» (Римлян 15:26).

Отже, біблійний приклад збору пожертв показує нам простий, прозорий і адресний характер такої допомоги: це була не складна система фінансування «релігійної діяльності», а братська підтримка тих, хто страждав від нужди. Павло не створював інституції, а лише координував допомогу — як прояв любові між частинами одного тіла.

26) Книжка «Наблизьтесь до Єгови», розділ 11, абзац 15, говорить:

"Єгова також запевняє нас, що ‘не дивиться на обличчя і підкупу не бере’ (Повторення Закону 10:17). На відміну від багатьох людей, котрі мають владу чи вплив, Бога не приваблює матеріальне багатство або зовнішність. Він дуже далекий від упередженості і не обдаровує своєю прихильністю лише якусь обмежену групу улюбленців. Звернімо увагу на один факт, що яскраво свідчить про безсторонність Єгови. Можливість стати його правдивими поклонниками і жити вічно дається не лише кільком особам з якогось вибраного кола. Навпаки, «в кожнім народі приємний Йому, хто боїться Його й чинить правду» (Дії 10:34, 35). Ця чудова перспектива відкривається перед кожною людиною, незалежно від її суспільного становища, кольору шкіри чи країни, в якій проживає. Хіба це не є справедливість у найвищій мірі?"

Ці слова підкреслюють, що Єгова — Бог справедливості та безсторонності. Він не віддає перевагу обмеженому колу «улюбленців», і тим більше не визначає майбутню надію людини за її походженням чи соціальним статусом.

Чи може такий Бог — справедливий і неупереджений — дати надію на небесне життя лише вузькій групі обраних, тоді як усім іншим закрити цю можливість? Апостол Павло пише:

«Ви маєте її завдяки надії, сповнення якої чекає вас у небі. Про цю надію ви чули раніше, коли вам звіщали правду — добру новину, що прийшла до вас. Ця добра новина приносить плід і поширюється як по всьому світі, так і серед вас з того дня, коли ви почули правду про Божу незаслужену доброту і отримали про неї точне знання» (Колосян 1:5, 6).

Цей уривок показує, що небесна надія була частиною доброї новини, яка звіщалась усім, хто приймав істину. Отже, кожен, хто пізнає правду та вірно тримається її до кінця, має підстави сподіватися на небесну спадщину, якщо тільки виконає Божі вимоги. Це відповідає духу справедливості, яку демонстрував Єгова в першому столітті.

Чи може Бог, який є «немінливим», змінити принцип, за яким формував Церкву Христа у першому столітті, на інший у пізніші часи? Послання Якова нагадує:

«Кожен добрий дар, кожен досконалий дарунок походить згори, від Батька небесних світил, який анітрохи не змінюється, як це буває з мінливою тінню» (Якова 1:17).

Бог не змінюється. Тож і принцип покликання, і надія, яку Він дає, залишаються сталими. Згідно з Писанням, надія на небесне життя не обмежена «вибраною кастою», а відкрита всім, хто відповідає Божим вимогам і дійсно «боїться Його та чинить правду».

27) Питання перекладу слова χάρις в Біблії Нового Світу: чи передає воно дух доброї новини?

У перекладі Біблії Нового Світу грецьке слово χάρις переважно перекладається як «незаслужена доброта», коли йдеться про взаємини Бога з людьми. Але в тих самих Грецьких Писаннях, коли слово χάρις стосується Ісуса Христа, перекладачі іноді змінюють його на «Божа ласка». Наприклад:

«Отже, Слово стало тілом і перебувало серед нас. Ми бачили його славу — славу, яку має від Батька єдинородний син. Він був сповнений Божої ласки і правди» (Івана 1:14).
«Нехай з вами буде незаслужена доброта й мир від Бога, нашого Батька, і від Господа Ісуса Христа» (Ефесян 1:2).

У двох випадках — одне й те саме слово χάρις, але два різні переклади. Формально це може вважатися допустимим з граматичної точки зору, однак виникає запитання: чи відповідає це духу доброї новини про Христа? Чи дійсно апостоли, писавши під натхненням, мали на меті, щоб кожен християнин, що раз за разом читає слово χάρις, щоразу внутрішньо чув: «Ти цього не заслуговуєш»?

Перклад НС передає одну частину значення — безумовність Божого дару, — але при цьому:

втрачає емоційний і літургійний відтінок слова χάρις (воно також несе в собі красу, велич, шляхетність);
фіксує увагу на нашій недостойності, а не на Божій щедрості;
звучить неприродно у повторенні: у кожному привітанні — "незаслужена доброта і мир" — виглядає юридично й холодно.

Щоб краще це зрозуміти, уявімо приклад.

Приклад.

Подружжя вирішує усиновити дитину з дитячого будинку. Вона потрапляє в дім, де є все необхідне: їжа, житло, одяг, іграшки. Названі батьки кажуть, що люблять її. Дитина старається бути слухняною, відповідає взаємністю. Але є одне: при кожному сніданку, обіді чи вечері мати незмінно каже:
«Ти цього не заслужив. Ти не достойний, але ми добрі до тебе, бо ми тебе любимо».

Уявіть, як така дитина почуватиметься. Що сформується в її серці?

Цей приклад не є перебільшенням. Сучасна психологія підтверджує, що подібні постійні нагадування про "недостойність", навіть у контексті любові, можуть призвести до:

низької самооцінки,
почуття провини,
внутрішнього напруження й тривожності,
постійного страху втратити прихильність,
відчуття, що любов потрібно заслужити, а не приймати як дарунок.

Чи це справжня ласка? Чи це атмосфера, у якій росте довіра, любов і вдячність?

Тепер повернімось до χάρις у Писанні.

Це слово часто передає думку про милість, благодать, щедрість, ласку, доброзичливість. Таку, яка йде не з приниження того, хто її отримує, а з щедрості й шляхетності того, хто її дає.

Звісно, ніхто з нас не може заслужити на прощення. Але вся суть у тому, що Божа доброта не є нав’язуванням почуття вини, а вираженням безмежної щедрості, що надихає. Вона не принижує — вона піднімає.

Якщо постійне нагадування про «незаслуженість» створює в християнина внутрішній комплекс, а не вдячну любов, то такий переклад не служить меті Писання. Апостоли не хотіли, щоб Божі діти жили у вічному почутті провини. Вони хотіли, щоб ми ходили вільно, радісно, з вірою в те, що «Бог є любов» — і що ця любов має силу виховувати не страхом, а вдячністю.

28) Цікаво, що зі слів Ісуса до збору в Сардах: «я побачив, що твої діла не довершені перед моїм Богом» (Об’явлення 3:2б), видно, що остаточне рішення про запечатання для небесного життя приймає не сам Ісус, а його Батько — Єгова. Ісус виступає як уважний спостерігач і виконавець волі Отця. Його докір покликаним християнам не варто сприймати як приниження, а радше як заклик до змін і можливість досягнути повної вірності, щоб зрештою мати частку з Христом.

Слова «я побачив» наголошують на тому, що Ісус постійно спостерігає за своїми покликаними учнями, оцінює їхню вірність і внутрішній стан серця. Далі він каже: «визнаю його ім’я перед моїм Батьком та його ангелами». Звертає на себе увагу те, що Ісус додає: «та його ангелами». Чому це важливо?

У статті «Божий Рай» зазначено:

"Те, що Ісус має визнати ім’я християнина «перед Батьком та ангелами», означає, що він не може виявити надмірну поблажливість і дати недостойній людині нагороду небесного покликання. Ісус підзвітний Єгові, оскільки Батько більший від нього. Але й ангели виступають як свідки його рішень.

Це підкреслює не лише підзвітність Сина Отцеві, але й прозорість процесу небесного суду. Ісус не діє наодинці або довільно. Ангели виступають як законні спостерігачі та учасники судового процесу.

У видінні пророка Даниїла, яке описує суд над символічними звірами — державами, теж згадуються численні ангели: «тисяча тисяч... і десять тисяч десятків тисяч» стояли перед престолом Єгови (Даниїла 7:10). Цей образ небесного Суду показує, що кожна духовна істота має своє місце і роль у здійсненні справедливості. Це реальна участь небесних створінь у судовому процесі, що робить його прозорим і безстороннім.

Щоб краще це уявити, можна навести приклад: начальник підприємства має владу приймати фінансові рішення, не звітуючи нікому. Але щоб зберегти довіру працівників, він щоквартально видає прозорі фінансові звіти та роздає їх усім працівникам. Це свідчить не про слабкість його влади, а про її справедливість і відкритість.

Так само і в небесному суді: Ісус, маючи велику владу, визнає імені вірних перед своїм Батьком і перед ангелами — у прозорий, справедливий і гідний довіри спосіб."

29) Чи сподівалися праведні євреї, які жили під Мойсеєвим Законом, на якесь майбутнє вічне життя? І яку нову надію приніс їм Месія?

Ще до запровадження Закону Мойсея праведний Йов висловив віру у воскресіння:
«Якщо людина помре, то чи буде вона жити знову? Усі дні своєї підневільної служби я чекатиму, поки прийде моє звільнення. Ти покличеш — і я відповім, ти жадатимеш побачити діло своїх рук» (Йова 14:14,15).
Навіть Мойсей, змучений провиною народу, звернувся до Єгови зі словами:
«Прошу, зітри мене з книги, яку ти написав». Але Єгова відповів: «Хто згрішив проти мене, того і зітру з книги» (Вихід 32:32,33). Це свідчить, що Мойсей мав надію бути вписаним у книгу життя — тобто мати майбутнє життя на землі, зокрема через воскресіння.

У єврейських Писаннях є ще кілька згадок про подібні сподівання.Ангел сказав пророку Даниїлу:
«І багато хто з тих, хто спить у поросі земному, прокинуться — одні для вічного життя, інші для ганьби й вічної відрази» (Даниїла 12:2).
Ці вірші свідчать, що праведні євреї очікували воскресіння й вічне життя — на землі, під правлінням Месії.

А на що сподівалися євреї в першому столітті, коли прийшов Ісус? Якось він сказав до своїх слухачів:
«Ви досліджуєте Писання, бо думаєте, що завдяки їм отримаєте вічне життя, і саме вони свідчать про мене» (Івана 5:38).
Тобто вони справді сподівалися на вічне життя на землі, але ще не усвідомлювали, що джерелом цього життя є сам Месія. Апостол Павло підтверджує:
«До того ж, так само як і вони, я покладаю надію на Бога, що буде воскресіння праведних і неправедних» (Дії 24:15).
Фраза «так само як і вони» ясно вказує, що деякі фарисеї та інші євреї справді вірили у майбутнє воскресіння на землі.

Надія воскреснути й жити вічно на землі під правлінням Месії була спільною для багатьох ізраїльтян . Проте Ісус, прийшовши як Месія, проголосив абсолютно нову надію — вічне життя в небесах. І це стало каменем спотикання для багатьох.

У Нагірній проповіді Ісус проголосив:
«Щасливі ви, коли через мене люди ганьблять вас і переслідують... Тіштеся і переповнюйтесь радістю, бо в небі вас чекає велика нагорода» (Матвія 5:11,12).
Уже тут він окреслив нову перспективу — нагороду в небі, а не лише на землі. Перед своєю смертю Ісус ще раз підтвердив це, сказавши:
«У домі мого Батька багато осель... Я йду приготувати вам місце... і візьму вас до себе» (Івана 14:1–3).

Апостол Павло згодом пише:
«Як ми врятуємось, якщо знехтуємо таким великим спасінням? Адже про нього спочатку говорив наш Господь...» (Євреїв 2:3).
Яке «велике спасіння» мав на увазі Ісус ще з початку? Без сумніву — небесне спасіння, що стало відкритим лише після його приходу.

Перед своїм відходом Ісус доручив апостолам:
«Навчайте їх виконувати все, що я вам наказав» (Матвія 28:20).
Тобто — не змінювати й не доповнювати Євангелію, а вірно передавати її початкову суть.

Тим часом у Сардах, Смирні та інших синагогах, багато хто з євреїв продовжував триматися своєї старої земної надії. Вони вірили в Єгову, не займалися ідолопоклонством, і навіть мали переваги завдяки Закону Мойсея, перед язичниками. Але Ісус сказав про них:
«Знаю про богозневагу тих, хто називає себе юдеями, але, по суті, вони не юдеї, а синагога Сатани» (Об’явлення 2:9).
Це — дуже сильне звинувачення проти релігійних людей, які хоч і вірили в Єгову, але відкинули Ісуса та його добру новину.

Важливо зазначити, що в християнських Грецьких Писаннях немає жодного прикладу, щоб Ісус або його апостоли пропонували земну надію як основний об'єкт проповідування. Навпаки, Павло рішуче застерігає:
«Але навіть якби хтось із нас або ангел з неба проголошував вам якусь іншу добру новину... нехай буде проклятий!» (Галатів 1:8,9).
Це означає, що зміна Доброї Новини — навіть з добрих мотивів — є відступництвом.

Звісно, у майбутньому буде земне життя під правлінням Месії. Воно призначене для праведників, які померли до П’ятдесятниці, а також для тих, хто не мав змоги почути справжню Добру Новину. Але це не була головна тема проповідування Ісуса й апостолів.

Павло зазначає:
«Бо не ангелам він підкорив прийдешню населену землю, про яку ми розповідаємо» (Євреїв 2:5).
Цим він визнає, що майбутнє земне життя існуватиме, але говорить: «про яку ми розповідаємо» — не як про надію для себе, а як про частину ширшого Божого задуму.
Апостоли ж не проповідували земну надію, а запрошували до небесного Царства.

30) «Око не бачило, вухо не чуло і в серці людському не зароджувалась думка про те, що́ Бог приготував для тих, хто любить його» (1 Коринфян 2:9).
Чи в цьому вірші апостол Павло говорить лише про духовні знання, які мали перші християни? Чи, можливо, йдеться про щось значно більше?

Контекст відкриває глибший зміст. У попередньому вірші Павло пише:
«Ми ділимося мудрістю Божою, що виявляється у священній таємниці, мудрістю прихованою — говоримо про те, що́ Бог наперед визначив для нашої слави ще до заснування віків» (1 Коринфян 2:7).
Отже, ця Божа мудрість полягала не лише в духовних знаннях, але у великій меті, яку Бог задумав ще до заснування світу — небесну славу для покликаних.

Зрозуміло, що мова йде не просто про розуміння духовних істин, а про небесну нагороду, яка стала доступною завдяки цим істинам.
Таємниця, яку відкрив Христос через духа, — це не просто нові знання, а новий шлях: покликані тепер можуть прославитися разом із ним у небі (пор. Римлян 8:17).

Тож, «те, що Бог приготував» — це не лише мудрість, а те, до чого ця мудрість веде: участь у небесній славі, яка раніше була прихована. Павло не протиставляє мудрість нагороді, а підкреслює їхній зв’язок:
завдяки Божому відкриттю учні дізналися про свою небесну надію — те, чого ні око не бачило, ні вухо не чуло, і що не спадало людині на думку.

Це не просто духовне збагачення, а раніше незнане покликання до небесного життя, дароване тим, хто любить Бога.

Висновок:

1 Коринфян 2:7 говорить не просто про «знання», а про Божий вічний задум, який раніше був прихований, але тепер відкритий через Євангелію:

Цей задум — покликання небесного класу.
Він був прихований у віках і не відкривався навіть пророкам Старого Завіту (Колосян 1:26).
Його суть — співспадкоємство з Христом, участь у славі (а не лише спасіння чи відпущення гріхів).

Тож цей вірш — одне з найсильніших підтверджень, що істинна мудрість Бога — це небесне покликання у Христі, а не просто теологічна мудрість.

31)«Ви чули, що я вам сказав: “Я йду від вас, але повернуся”. Якби ви мене любили, то зраділи б, що я йду до Батька, адже Батько більший за мене» (Івана 14:28).

Чому Ісус сказав, що Батько більший за нього? Ймовірно, тому, що під час свого земного служіння Ісус здійснював надзвичайно могутні діла: проповідував з владою, зцілював, виганяв демонів, воскрешав мертвих. Усе це привертало неабияку увагу саме до нього як Месії. Але Ісус не прагнув слави для себе. Його мета — звеличити ім’я свого Батька, Єгови. Однак через людську недосконалість люди часто більше зосереджувались на самих чудесах і на Ісусі, ніж на Тому, завдяки кому все це ставало можливим.

Ісус завжди уникав неналежної уваги до себе й наполегливо звертав думки до свого Батька. Наприклад, коли до нього звернулися: «Учителю добрий, що мені робити, щоб успадкувати вічне життя?», він відповів: «Чому називаєш мене добрим? Ніхто не є добрим, крім одного — Бога» (Марка 10:17,18).

Після повернення на небо Ісус зміг виконати ще одну важливу обіцянку: послати своїм учням святий дух — силу свого Батька. Це дало їм змогу зрозуміти Божу волю і виконувати її з відвагою, незважаючи на переслідування.

32) Чи завжди вислів "останні дні" або "наприкінці днів" у Біблії означає короткий період перед явленням Христа народам?
Ні, не завжди. Ці вирази мають ширший і контекстуально гнучкий зміст, залежно від конкретного біблійного уривку.

Розгляньмо, наприклад, слова патріарха Якова, сказані перед його смертю:

«І Яків покликав своїх синів, кажучи: “Прийдіть до мене, і я розповім вам, що́ з вами буде в останні дні” (Буття 49:1).

У цьому випадку вислів «в останні дні» не означає час перед другим приходом Христа. Йдеться про майбутнє потомків Якова, тобто про історичний розвиток племен Ізраїля. Пророцтво охоплює весь період їхнього існування як Божого народу аж до того моменту, коли вони перестали бути Його особливою власністю.

Ще один приклад — слова апостола Петра в день П'ятидесятниці:

«У останні дні, — говорить Бог, — я виллю свого духа на всіляких людей» (Дії 2:17).

Цей вислів — частина цитати з пророка Йоіля. Примітно, що в оригінальному тексті Йоіля (3:1 за єврейським поділом) вислову «останні дні» немає. Петро, під натхненням святого духа, вводить цей вираз, щоб показати, що настав особливий період — завершення Божої благосклонності до національного Ізраїлю. В цьому контексті «останні дні» означають кінець певної епохи — епохи виключного становища Ізраїля, але не кінець усього світу чи Армагедону.

Схожий приклад міститься в книзі Ісаї:

«Наприкінці днів гора дому Єгови буде поставлена над вершинами гір... і до неї потечуть усі народи» (Ісаї 2:1,2).

Ці слова з'являються відразу після вступу: «Видіння про Юду та Єрусалим», тож вони, ймовірно, стосуються періоду, коли Божа ласка ще перебувала з буквальним Ізраїлем. Частково це може вказувати на період раннього християнства, коли язичники долучалися до поклоніння Єгові разом із наверненими євреями. Наступні слова («вони перекують мечі на лемеші...») стосуються як миролюбності християн, так і майбутнього правління Божого Царства.

Ще один цікавий випадок — слова ангела до Даниїла:

«А ти будь непохитний до кінця. Ти спочинеш, але наприкінці днів встанеш і отримаєш свою частку» (Даниїла 12:13).

Чи означає це, що Даниїл мав воскреснути ще до приходу Христа або перед кінцем цієї системи речей? Ні. Біблія ясно навчає, що спершу відбудеться воскресіння небесних спадкоємців під час явлення Христа, а вже згодом — земне воскресіння (1 Сол. 4:16; Об’явл. 20:5,6). Отже, вислів «наприкінці днів» у цьому випадку, ймовірно, є єврейською ідіомою, яка просто вказує на далеке майбутнє, після завершення певного визначеного періоду, не обов’язково пов’язаного з "останніми днями" цього злого світу.

Висновок:
Біблійні вислови «останні дні» або «кінець днів» не завжди означають короткий період перед Армагедоном чи явленням Христа. Вони можуть вказувати:

на завершення певного етапу в Божому намірі (наприклад, щодо Ізраїля),
на епоху духовних змін (як у дні П'ятидесятниці),
або просто на майбутній період у Божому плані, не пов’язаний із кінцем світу.

Це показує, як важливо враховувати контекст і цілісний біблійний фон кожного вислову.

33)«А в час кінця південний цар буде з ним боротися, і північний цар налетить на нього з колісницями, кіннотою та численними кораблями. Він увійде в землі та пронесеться ними, немов повінь. Також він увійде в Прекрасний край, і багато земель будуть повалені. Але Едо́м, Моа́в і найвидатніші з аммонітян врятуються від його руки» (Даниїла 11:40–41).

Коли саме настане «час кінця», в якому північний цар боротиметься з південним?
Варто звернути увагу на те, що ангел, який приносить це пророцтво, заздалегідь пояснив:

«Я прийшов, щоб сказати тобі, що станеться з твоїм народом в останні дні, бо це видіння стосується майбутнього» (Даниїла 10:14).

Коли Даниїл почув слова «твій народ», він не міг думати про якусь духовну групу, що сформується через 2500 років. Для нього «народ» — це буквальні (вірні) ізраїльтяни, нащадки Авраама, до яких він належав. Отже, «час кінця» в цьому контексті радше означає завершення особливої Божої прихильності до Ізраїлю як нації, тобто час перед остаточним закриттям їхнього особливого статусу у Божому намірі.

Едом, Моав і Аммонітяни: що означає їхнє «виправдання»?

Згадані у вірші 41 народи — Едом, Моав та аммонітяни — історично розташовувалися по інший бік Мертвого моря, навпроти Обіцяної землі. Вони мали давнє сусідство і ворожі взаємини з Ізраїлем.

На час першого століття залишки цих народів ще існували. Наприклад, цар Ірод Великий, відомий з Євангелій, був едомітянином (ідумеєм). Тому немає жодних підстав символічно тлумачити ці народи як певні групи людей у XXI столітті. Ніщо в контексті не вказує на перенесення цього тексту на події через дві тисячі років.

Послідовність подій — ключ до тлумачення

Весь 11 розділ книги Даниїла вирізняється послідовним і хронологічним перебігом подій, які змінюють одна одну без великих часових розривів. Кожен цар, кожна війна, кожна зміна домінування логічно пов’язані з попереднім віршем.

З огляду на це виникає логічне запитання: на якій підставі вірш 26 і далі (27) раптом відривають від попереднього тексту на 2000 років?
Таке розривання послідовності суперечить загальній логіці пророцтва і не має підтвердження у самому біблійному тексті.

34) Багатьох цікавить книга Об’явлення. Коли вона почала сповнюватися? Чи події, описані в ній, мають виконатися лише в майбутньому?

На це запитання частково відповідає сам текст книги:

«Отже, напиши, що ти бачив, і що є, і що має бути по цьому» (Об’явлення 1:19, переклад Івана Огієнка).

Цей вірш містить три часові орієнтири: минуле — «що ти бачив», теперішнє — «що є», і майбутнє — «що має бути по цьому». Це дає підстави розуміти, що книга Об’явлення охоплює не лише події майбутнього, але й містить згадки про те, що вже сталося, і що відбувалося на момент написання книги.

«Що ти бачив» — події, які вже мали місце

Цей вираз, найімовірніше, стосується духовних подій, які Іван сам бачив і в яких брав участь ще до написання Об’явлення. Йдеться про ключові моменти Божого задуму, пов’язані з Месією, починаючи від хрещення Ісуса в Йордані. Саме тоді Ісус був помазаний святим духом і став Христом. Далі — П’ятдесятниця 33 року н.е., коли почалося християнське зібрання і святий дух був вилитий на учнів.

Цю думку підтверджує і 1 Івана 1:1:

«Що було від початку, що ми чули, що бачили власними очима, що розглядали і чого руки наші торкалися, — про Слово життя».

Іван дійсно був свідком «початку» — не творіння, а початку служіння Месії. Тож вираз «що ти бачив» може також включати у себе видіння прославленого Ісуса в 1 розділі, де Ісус тримає сім зір у своїй руці, що символізує Його керівну роль серед зібрань ще з часів П’ятдесятниці.

«Що є» — реалії часу Івана

Далі Ісус каже: «і що є». Це, ймовірно, стосується ситуації в семи зібраннях, яким Іван передає послання в розділах 2 і 3. Отже, на момент написання (близько 96 року н.е.) ці зібрання вже існували й мали конкретні духовні характеристики. У цьому сенсі «що є» — це теперішній духовний стан християнських громад, яким Іван мав щось передати.

Водночас, послання до семи зібрань містять принципи, які будуть доречні для окремих християн і в майбутньому — аж до явлення Христа.

«Що має бути по цьому» — події майбутнього

Третя частина — «що має бути по цьому» — вказує на події, які ще мали відбутися після часу Івана. Це переважна частина книги Об’явлення, яка стосується Божого суду над безбожною системою, звільнення Божого народу, остаточного встановлення Божого Царства та нового порядку.

У вірші 2 читаємо:

«(Іван), який свідчив про слово Бога й про свідчення Ісуса Христа — про все, що бачив».

Цей вираз також має розширене значення. Іван свідчив не лише про те, що побачив на Патмосі, а й про всі події, свідком яких він був раніше, ще з початку служіння Ісуса. Саме за це свідчення — за відданість Слову Бога і правді про Христа — Іван і потрапив у заслання на острів Патмос.

Висновок:
Книга Об’явлення — це не лише пророцтво про майбутнє. Вона побудована на послідовності: минуле — «що ти бачив», теперішнє — «що є», і майбутнє — «що має бути по цьому». Це свідчить, що Божий задум розвивається у часі, й апостол Іван був важливим свідком і учасником цього поступу від самого початку.

35) Образ з книги Об’явлення

«І вийшов кінь другий, червоний. А тому, хто на ньому сидів, було дано забрати мир із землі, щоб люди вбивали один одного. І меч великий був даний йому» (Об’явлення 6:4).

Червоний вершник символізує війну, кровопролиття та відсутність миру. Але коли почало сповнюватись це пророцтво?

Раніше в Об’явленні було сказано:
«І я глянув, і ось — кінь білий. А той, хто сидів на ньому, мав лука. І вінець був даний йому, і він вийшов як переможець, щоб перемагати» (Об’явлення 6:2).
Цей вершник на білому коні — символ Ісуса Христа, який отримав царську владу після свого воскресіння. Отже, всі чотири вершники Апокаліпсиса почали свою символічну їзду саме з того часу.

Хоча Ісус уже зображений як переможець, повне виявлення його слави та остаточна перемога над злом настане під час його майбутнього приходу. Упродовж цього періоду війн і потрясінь християни повинні виявляти терпеливість і триматися осторонь від воєнних конфліктів, не займаючи жодної сторони.

Як сказано:
«Коли хто веде в полон — сам піде в полон; коли хто мечем убиває — той мусить сам бути вбитий мечем. Тут потрібна терпеливість і віра святих» (Об’явлення 13:10).

Святі тримаються віри в те, що тільки їхній Господь Ісус встановить справедливість і наведе лад на землі.

36) Віднайшов цікаве речення в книжці «Об’явлення. Його величний апогей вже близько!» (розділ 32, абзац 12), яке, на мою думку, слугує ключем до розуміння 8-го та 16-го розділів біблійної книги Об’явлення:
«Інакше кажучи, Єгова допустить це, як виконання частини свого вогненного вироку над людством».

Отже, згідно з цим тлумаченням, Бог допускає, щоб у різних частинах сатанинської системи виникали лиха, потрясіння та трагедії. Він не перешкоджає існуванню корумпованих урядів, економічної несправедливості, фальшивих інформаційних джерел, якими живляться люди, або релігійних учень, що вводять їх в оману й приносять муки. Все це викликає несхвалення Єгови, проте він не зупиняє цей процес і не захищає людство від наслідків.

Саме це символізується вилиттям чаш Божого гніву на різні частини системи сатани. Кульмінацією цих подій стане описане в Об’явленні 16:21:

«Потім з неба на людей почав падати великий град вагою з талант. І люди зневажали бога за цю кару, за град, бо вона була надзвичайно велика».*

Це не буквальний град. Очевидно, йдеться про надзвичайно жорстокі події — акти насильства, масові вбивства, війни, стихійні лиха чи інші катастрофи, що принесуть масову загибель. Вони будуть настільки тяжкими для тих, хто їх побачить і переживе, як якщо б на них справді падав град вагою в 20 кілограмів. Люди відчують на собі гнів Божий, в такий спосіб але цей гнів не проявиться через надприродне втручання Єгови, а через саморуйнування людства, яке Бог не зупинятиме і не відвертатиме.

37) Чи Біблія заохочує стати просто друзями Бога Єгови?
Чи апостоли коли-небудь пропонували людям стати друзями Бога? Ні. Апостол Павло навпаки заохочував відділитися від нечистого, щоб стати не просто друзями, а синами і дочками Бога:

«“Тож вийдіть з-поміж них та відділіться,— говорить Єгова,— і більше не торкайтесь нечистого, — і тоді я вас прийму. Я стану вам батьком, а ви станете мені синами і дочками”, — каже Всемогутній Єгова». (2 Коринфян 6:17,18)

Отже, тільки той, хто очищується від фальшивих релігійних вчень та звичаїв, може бути прийнятий Єговою як син чи дочка. Той, хто цього не зробить — не може стати Божим сином.

Павло також пояснює:

«Адже всі, кого веде Божий дух, справді є синами Бога. Ви отримали не дух рабства, який знову викликає страх, а дух усиновлення, що й спонукує нас вигукувати: “А́вва, Батьку!”» (Римлян 8:14,15)

У Писанні давні ізраїльтяни не називалися «друзями» Бога. Вони були або слухняними, або неслухняними синами.

«Бо я Батько для Ізраїля, а Єфрем — мій первісток» (Єремії 31:9)

Єдиний випадок, коли когось названо другом Єгови, — це Авраам, через його виняткову віру (Ісаї 41:8; Якова 2:23). Але навіть це був виняток, а не норма для Божого народу.

Християнське синівство — це не просто дружба. Це — законне право належати до Божої сім’ї тут на землі та успадкувати життя в небі.

«Усім же, хто його прийняв, він дав право стати Божими дітьми, бо вони вірили в його ім’я» (Івана 1:12)

Це значно більше, ніж просто бути другом.
Але Христос називає своїх учнів друзями:

«Ви — мої друзі, якщо виконуєте все, що я наказую. Я більше не називаю вас рабами, бо раб не знає, що робить його пан. Я ж назвав вас друзями, бо відкрив вам усе, що почув від Батька» (Івана 15:14,15)

Отже, християни вважаються друзями Ісуса, його братами (Євреїв 2:11), і водночас — синами Бога Єгови.
Грецькі Писання не пропонують людям альтернативний шлях — дружбу з Богом окремо від синівства. Така ідея була б «іншою доброю новиною» — тією, про яку застерігав Павло:

«Бо якщо хтось приходить і проповідує Ісуса, відмінного від того, якого ми проповідували, або ви приймаєте іншого духа, або іншу добру новину... ви це легко терпите» (2 Коринфян 11:4)

38) Які царства символізує статуя зі сну Навуходоносора, описана в 2 розділі книги Даниїла?

Даниїл повідомив, що голова з чистого золота — це сам цар Навуходоносор. Отже, ця частина статуї символізує Вавилонське царство. Золото, з якого зроблена голова, не обов’язково вказує на те, що саме Навуходоносор зруйнував Єрусалим. Швидше за все, воно вказує на виняткову велич, впорядковану систему управління та загальну могутність його держави. Інакше, за аналогічною логікою, Мідо-Персія мала б бути золотою, адже саме вона сприяла поверненню євреїв з полону та відбудові Єрусалима і храму.

Наступною частиною статуї були груди й руки зі срібла — це символ Мідо-Перської імперії. Живіт і стегна з міді зображають Грецьку імперію. Ноги з заліза — Римську імперію. А ступні, змішані з заліза та глини, символізують роздрібнений політичний світ після падіння великих імперій — мозаїку націй і держав, які існуватимуть у завершальну фазу людського правління.

Далі Даниїл каже:

"За днів тих царів небесний Бог встановить царство, яке повіки не зруйнується і не буде передане іншому народові. Воно розтрощить усі ті царства і покладе їм край, а саме стоятиме вічно". — Даниїла 2:44

Згадка про "тих царів" у множині натякає на держави, що існуватимуть наприкінці людської історії — в часи, коли встановиться Боже Царство. Вираз "за днів тих царів" чітко вказує, що йдеться не про попередні імперії (Вавилон, Мідо-Персію тощо), а саме про останню епоху — роздробленого царства, представленого ступнями.

Фраза "не буде передане іншому народові" означає, що влада в Божому Царстві залишиться незмінною в руках "святих Всевишнього". В майбутньому воно не зазнає переворотів чи передачі правління. Царство буде в руках "святих Всевишнього" (пор. Даниїла 7:27), які, згідно з задумом, мали бути з народу Ізраїля. Однак через те, що багато хто з євреїв не прийняли Доброї новини, її почали приймати інші народи. Таким чином, сформувався духовний Ізраїль — новий Божий народ, покликаний правити з Христом в небі.

Отож, камінь, який без втручання рук відірвався й ударив у ступні, символізує Боже Царство. Воно зруйнує всю теперішню політичну систему та замінить її собою, наповнивши всю землю.

"А що ти бачив ноги та пальці частинно з гончарської глини, частинно з заліза, то це буде поділене царство, і в ньому буде трохи залізної міці... Частина царства буде сильна, а частина — ламка." — Даниїла 2:41–42

У цьому описі ступні розглядаються як одна спільна система — єдине, але розділене царство. Проте, коли Даниїл говорить про "тих царів", стає очевидно, що йдеться вже не про одне царство, а про множину держав.

Суміш глини та заліза чудово ілюструє сучасний світ: частина країн є демократичними, вразливими до впливу суспільної думки (глина); інші — авторитарними, з жорстким централізованим контролем (залізо).

Наприклад, сучасні авторитарні режими — такі як Росія, Північна Корея, Китай, Іран — відповідають залізним складовим ступнів. У той же час демократичні держави — США, країни Європи та подібні — уособлюють глину, оскільки їхня політика формується під впливом волі народу. "

39) «Не виходьте за рамки написаного» (1 Коринфян 4:6) — цей біблійний принцип застерігає християн від того, щоб вкладати у пророцтва, послання, настанови чи закони Біблії зміст, якого там насправді немає. Йдеться про повагу до натхненого тексту та обережність у тлумаченні.

Розгляньмо для прикладу сон царя Навуходоносора про велике дерево. Кого воно символізує? На це є чітка відповідь у самому біблійному тексті. Пророк Даниїл прямо заявив:

«Ось тлумачення цього, царю, і ось постанова Всевишнього про те, що має статися з моїм паном, царем: тебе виженуть з-поміж людей, і ти житимеш з польовими звірами. Ти їстимеш траву, як бик, і небесна роса буде зрошувати тебе. Так мине сім часів, поки ти не зрозумієш, що Всевишній є Правителем людських царств і дає їх, кому захоче. А оскільки пень з корінням дерева було наказано залишити, то твоє царство знову стане твоїм, після того, як ти зрозумієш, що правлять небеса» (Даниїла 4:24–26).

Таким чином, дерево символізувало самого Навуходоносора. Пророцтво мало буквальне, однозначне й короткотермінове виконання.

Окремо у сні прозвучала також універсальна істина:

«Це наказують вартові, цей присуд проголошують святі, щоб кожен, хто живе на землі, знав: Всевишній є Правителем людських царств і дає їх, кому захоче. Він ставить над ними найнижчого з людей» (Даниїла 4:17).

Це — загальний принцип способу дій Всевишнього Бога, а не натяк на інше пророцтво. Наприклад, Всевишній справді поставив Давида, колишнього пастуха, царем Ізраїлю. Так само Йосип, син Якова, з найнижчого становища був піднесений до другого після фараона в Єгипті.

Але чи мав цей сон Навуходоносора подвійне або пророче сповнення в майбутньому?
Ні.
У жодному біблійному тексті — ані в Новому Заповіті, ані в інших пророцтвах — немає жодної згадки про повторне або прообразне виконання цього сну. Якщо б Бог передбачив подвійне або майбутнє сповнення, то хтось із натхненних авторів Біблії, зокрема апостоли чи Ісус, обов’язково згадав би про це.

Більше того, коли дари святого духу завершилися у першому столітті, ніхто вже не мав права встановлювати нові тлумачення чи надавати пророчим текстам додатковий зміст, якого в них не було спочатку.

Для порівняння: інші сновидіння у книзі Даниїла, як-от про чотири звірі або статую з різних металів, чітко супроводжуються поясненням щодо їхнього майбутнього виконання. Але у четвертому розділі ми цього не бачимо. Пророцтво про дерево не містить вказівки на подальші століття чи «велике сповнення» — воно повністю здійснилося на самому Навуходоносорі.

40) Контекст має значення

Слова, вирвані з контексту, можуть істотно спотворити початкову думку. Саме так діяв Сатана, коли спокушав Ісуса, тричі цитуючи Святе Письмо, але перекручуючи його зміст (Матвія 4:1–11). Отже, контекст — важливий інструмент для точного розуміння біблійних висловлювань. Коли досліджуємо певний вірш, завжди мудро враховувати його контекст — це допомагає краще зрозуміти наміри автора.

Розгляньмо, наприклад, слова Ісуса з Івана 10:16:
«Я маю також інших овець, які не належать до цієї кошари. Я повинен привести їх теж. Тоді вони слухатимуться мого голосу, і буде одна отара й один пастир».

Щоб зрозуміти, кого мав на увазі Ісус, згадаймо контекст цього розділу. У першому вірші 10-го розділу Ісус говорить про тих, хто входить у кошару не через браму — це «злодії та грабіжники». У восьмому вірші він пояснює, хто ці особи:
«Усі, хто приходив і видавав себе за мене, — злодії і грабіжники, але вівці їх не слухались».

Отже, «злодії» — це фальшиві месії, які намагались узурпувати місце Христа. А сама кошара, як випливає з контексту, — це єврейський народ у період, що передував служінню Ісуса, а вівці — це ті євреї, які відгукнулись на добру новину і стали послідовниками Христа. Саме вони першими отримали небесну надію — стати співспадкоємцями Ісуса в Божому Царстві.

Коли ж Ісус згадує «інших овець», це вказує на майбутній етап, коли до Божого народу почали приєднуватися представники інших народів. Апостол Павло пізніше пояснив цю думку в листі до ефесян:

«Тож пам’ятайте, що за тілом ви були людьми з інших народів... У той час ви були без Христа, відчужені від ізраїльського народу... Але тепер ви маєте єдність з Христом Ісусом і стали близькими до Бога завдяки крові Христа... Він звістив добру новину про мир як вам, далеким від Бога, так і тим, хто близький, бо через нього ми — обидва народи — маємо вільний доступ до Батька завдяки одному духові» (Ефесян 2:11–18).

Таким чином, ці «інші вівці» — це не люди з інших націй, які мають земну надію, а ті, хто, почувши справжню добру новину, стали учнями Ісуса і теж отримали небесну надію. У Божих очах євреї та неєвреї стали єдиною отарою під одним Пастирем — Христом. Слід зауважити , що "інші овечки" зявились у 36 році н. е. коли Корнилій і його дім були хрещені святим духом.

У наш час кожен, хто щиро відповідає на звістку про Царство, може приєднатися до цієї отари. І якщо він дійсно слідує за голосом Ісуса, то має надію на вічне життя — разом із Христом, згідно з Божим задумом.

41)Чи Приповісті 4:18 говорять про поступове відкриття біблійних істин?

У Приповістях 4:18 читаємо:
«А стежка праведних — наче ранкове світло яскраве, що сяє більше і більше, аж поки настане ясний день».
На перший погляд здається, що тут ідеться про поступове зростання в духовному розумінні або відкриття нових біблійних істин. Але чи підтримує таку думку контекст?

У наступному вірші сказано:
«А дорога грішників — як темрява, вони не знають, об що спіткнуться» (Приповісті 4:19).
Тобто маємо класичне біблійне протиставлення: світло — темряві, праведність — грішності. В центрі уваги не нове відкриття істини, а життєвий шлях людини, її моральний вибір і наслідки цього вибору.

У часи, коли ці слова були написані, праведні — це ті, хто дотримувався Божого Закону, який уже був даний через Мойсея. Тобто їм не потрібно було шукати істини — вони вже перебували в Божому світлі. Їм залишалося бути вірними, не звертати з цієї стежки, і тоді їх життя буде ставати дедалі «світлішим», тобто благословеннішим, впорядкованішим, мудрішим.

Звернімо увагу на приклади:

Йосип, син Якова. Він ще змолоду ходив праведним шляхом і не звернув з нього навіть у важких випробуваннях. Попри несправедливі обвинувачення, рабство та в’язницю, його життя врешті просвітліло: Бог підняв його до високої посади і благословив спокійним та змістовним життям.
Давид. Він також ішов Божою стежкою, хоча іноді оступався. Його життя було наповнене небезпеками, війнами, зрадами. Але завдяки покаянню, довірі до Єгови та вірності, він зрештою теж зазнав благословень і спокою. До того ж, Єгова відкрив йому глибокі духовні речі — пророцтва про Месію, який мав походити з його роду.

Отже, цей вірш не стосується відкриття нових біблійних доктрин чи поступового розуміння пророцтв. Він описує життєвий шлях тих, хто дотримується Божого закону: життя таких людей стає дедалі яснішим, впевненішим, гармонійнішим. Навіть серед труднощів вони мають надію, мир і Боже благословення.

Тому вислів про «ранкове світло, що сяє більше і більше» — це поетичний опис Божого проводу, захисту та милості до тих, хто залишається на дорозі праведності. Як сказано в Псалмі 34:19:
«Багато труднощів у праведного, але від усіх їх Єгова рятує його».

42)Чи Бог займає чийсь бік у сучасних війнах?

Багато людей схильні думати, що саме їхній народ або держава має Божу підтримку. Але насправді Єгова не займає сторону жодної з націй і не втручається в політичні чи військові конфлікти сучасного світу. Він не підтримує жодної держави, навіть якщо та посилається на віру в Бога. Бог опікується лише «своїми» — тими, хто щиро Йому служить. Також, з власних міркувань, Він може врятувати й інших, кого вважає за потрібне зберегти.

Ще дві тисячі років тому Ісус передрік, що людство не омине війна, голод і природні катастрофи. Більше того, ці лиха з часом лише посилюватимуться. Він сказав:

«Ви почуєте про війни у різних місцях. Дивіться, не лякайтеся: усе це має відбуватися, але це ще не кінець. Повстане народ на народ і царство на царство, в одному місці за іншим буде голод і відбуватимуться землетруси. Усе це — початок нестерпних мук» (Матвія 24:6–8).

Варто пам’ятати важливу істину: передректи — не означає спричинити. Ісус не викликав цих лих і не керує ними. Він просто заздалегідь попередив, що впродовж історії світу, а особливо перед кінцем, ці ознаки ставатимуть помітнішими й тривожнішими.

Цікаво, що вираз «нестерпні муки» в грецькому оригіналі означає біль від пологів. Це образне порівняння підказує, що перед приходом Христа глобальні страждання будуть, як пологи — вони ставатимуть частішими, сильнішими й довшими. Це не ознака того, що Бог їх посилає, а свідчення, що завершення цього лихого віку наближається.

Тож, замість того щоб шукати, чи «з нами Бог», варто замислитись: чи я з Богом? Бо лише вірні Йому отримають захист у час звеликого лиха, і тільки вони вийдуть із нього неушкодженими в справжньому, вічному значенні.

43)Чи прихід Христа уже відбувся? Що показує 1 Коринтян 11:26?

Одне з важливих біблійних тверджень допомагає нам зрозуміти, чи прихід Христа вже відбувся:

«Бо кожного разу, як будете їсти цей хліб і пити цю чашу, ви звіщаєте смерть Господа, аж доки Він прийде» (1 Коринтян 11:26).

Цей вірш чітко пов'язує відзначення Господньої вечері (спомину про смерть Ісуса) з його прибуттям у майбутньому. Павло не вдається в пояснення, що саме мається на увазі під словами «доки Він прийде», але з логіки тексту ясно:
прихід Ісуса ще попереду, якщо ми досі звіщаємо його смерть.

Що включає в себе цей «прихід»? Очевидно, повноцінне явлення Ісуса в ролі Царського Судді, того, хто виконує вирок Божого суду — як для вірних, так і для невірних. Це не просто «символічне» чи «часткове» повернення, а завершальний акт його влади, обіцяний у апостолами.

Це ставить під сумнів популярне релігійне вчення про те, що Ісус уже прийшов у 1914 році, хоч і «невидимо». Якщо невидимий прихід Ісуса дійсно відбулося в тому році, тоді, згідно з логікою 1 Коринтян 11:26, відзначення Господньої вечері слід було припинити ще понад сто років тому. Але цього не сталося — навіть ті, хто навчає про «невидиме повернення» Ісуса, і далі відзначають цю подію щороку.

Виникає логічне протиріччя:
Як Ісус міг бути вже "присутній", якщо ще не "прийшов"?
Присутність вимагає попереднього приходу. Неможливо бути десь присутнім, не з’явившись туди. Це суперечить не лише здоровому глузду, але й елементарному значенню слова «прийти».

Таке викривлене розуміння нагадує іншу релігійну плутанину — доктрину Трійці, згідно з якою Бог одночасно є один, але триєдиний, а також кожна особа є Богом та є рівна одна одній. У результаті віруючих змушують приймати логічно абсурдні твердження, що суперечать і Святому Писанню, і здоровому вченню апостолів.

Біблійна істина — ясна й узгоджена. Якщо ми й далі звіщаємо смерть Господа через Вечерю, значить його прихід ще не відбувся. І коли він дійсно станеться, це не буде «невидимий» або двозначний стан, а велична, незаперечна подія, яку впізнає увесь світ.

44)Чи Ісус став Первосвященником відразу після воскресіння, чи ще під час свого хрещення на землі?

Щоб правильно відповісти на це запитання, потрібно уважно розглянути всі уривки з Послання до Євреїв, які стосуються Ісусового первосвященства та нової угоди.

Можливо, це питання не стоїть у центрі віровчення для християн з небесною надією. Але правильне його розуміння додає ще один «камінчик» до загальної мозаїки біблійної істини, в якій має «ходити» християнин (2 Івана 4).

Чи могли одночасно існувати два первосвященники?

Перше логічне питання: як могло бути два первосвященники одночасно? Адже Ісус ще підкорявся старій угоді, яка залишалася чинною. А сам титул "первосвященник" передбачає єдиного носія — так само, як існує лише один архангел. Первосвященник у Божому намірі — це не просто функція, це унікальне призначення.

Писання вказує, що Єгова перестав вважати Мойсеєву угоду чинною в момент смерті Ісуса, коли завіса в храмі роздерлась надвоє. До того часу стара угода залишалась дійсною, а Ісус, як досконалий Ізраїльтянин, її виконував.

Прочитайте уважно уривки з Послання до Євреїв: 2:17—3:6; 4:14–16; 5:1–10; 6:20; 7:11–28; увесь 8 розділ; 9:8–28; 10:1–23. Усі вони пов’язують первосвященство Ісуса з новою угодою, яка набула чинності лише після припинення старої. Поки стара діяла, нова ще не вступила в силу, а отже, Ісус ще не мав дійсної влади як первосвященник.

Як міг Ісус, якщо був первосвященником ще з 29 року, померти?

Ще один аргумент: у цих уривках Ісус протиставляється земним священникам, які помирають і змінюються, тоді як він — вічний Первосвященник, який не вмирає. Якби його священство почалося ще з 29 року (від хрещення), то його смерть у 33 році спростовувала б цю особливу рису: невмирущість і постійність.

Але найвагоміший доказ — у Євреїв 8:4:

«Якби він залишався на землі, то не був би священником, бо тут уже є люди, які за Законом приносять дари».
(Огієнко: «Бо коли б на землі перебував, то не був би Він священником, бо тут пробувають священники, що дари приносять за Законом».)

Це пряме твердження Павла: Ісус не був священником, коли був на землі. Чому? Бо тоді ще діяла стара угода, а священство Мелхиседека, до якого належить Ісус, стосується небесної, а не земної сфери.

Коли Ісус став Первосвященником?

Відповідь: після воскресіння й вознесіння на небо. Саме тоді він увійшов до "небесного святого святих" зі своєю кров’ю, відкривши шлях до Бога для всіх освячених. Як сказано в Євреїв 10:20–22:

«Отже, брати, оскільки завдяки крові Ісуса ми маємо можливість сміливо входити у святе місце шляхом, який він відкрив нам, новим та живим шляхом через завісу, тобто через його тіло, і оскільки над Божим домом стоїть великий священник, наближаймося до Бога зі щирим серцем і твердою вірою…»

І саме як воскреслий, безсмертний Первосвященник Ісус почав своє служіння під новою угодою — досконалим посередником між Богом і людьми.

45) Дещо про Господні притчі: кого вони стосуються і коли сповнюються?

У своїй відповіді на запитання про «кінець віку» та знищення Єрусалиму Ісус навів кілька притч, які стосуються пильнування християн. Зокрема:
– притчу про вірного й мудрого раба (Матвія 24:45–51),
– про десять дів (Матвія 25:1–13),
– і про рабів, яким було довірено таланти (Матвія 25:14–30).

Виникає запитання: чи є притча про вірного й мудрого раба пророцтвом, яке сповнилося в певному конкретному році? Чи вона говорить про якусь панівну групу, яка керує християнами протягом певного періоду?

Ні. Ця притча стосується всіх правдивих християн, які мають небесну надію. Це урок про пильнування, вірність і мудре використання довіреної правди. Вона звертається до тих, хто залишається вірним у найменшому, хто не лише знає волю пана, але й виконує її з серцем і посвятою.

Дехто вважає, що згадка про «роздавання їжі» стосується так званого «роздавання духовної поживи», тобто навчання інших. Але, найімовірніше, це просто елемент притчі — символічне зображення виконання християнських обов’язків тими, хто називає себе учнями Христа.

Паралельне місце в Євангелії від Луки (12:35–48) містить дуже подібну притчу, де того ж самого раба названо «управителем». Цікаво, що Ісус розповів її після того, як закликав усіх пильнувати:

«І будьте подібні до людей, що очікують пана свого, коли вернеться він із весілля... Блаженні раби ті, що пан, коли прийде, знайде, що пильнують вони!» (Луки 12:36–37)

Петро тоді запитав: «Господи, чи до нас кажеш притчу оцю, чи до всіх?» (Луки 12:41). І відповідь Ісуса підтвердила: це притча для всіх, хто хоче бути вірним управителем. Вірний раб або управитель під час приходу Ісуса отримує нагороду — маєток свого пана. Це може символізувати небесну спадщину.

Схожі думки повторюються в притчі про таланти (Матвія 25:14–30), де вірні раби чують слова:

«Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірний — над великим поставлю тебе. Увійди до радощів пана свого!» (Матвія 25:23)

У Марка 13:34, у рамках тієї ж теми пильнування, Ісус згадує не одного, а багатьох рабів, і навіть окремо — сторожа дому. Це свідчить, що Ісус не звужував значення притчі до одного «колективного раба», як дехто вважає. Навпаки, усі, хто служить Христу, закликаються бути пильними, розважливими й вірними.

Отже, зіставивши тексти з трьох Євангелій, можна зробити висновок:
Притча про вірного й мудрого раба — це заклик до кожного християнина, який отримав пізнання правди й має обов’язок вірно нею користуватись. Це не розповідь про «керівний клас» чи привілейовану групу людей, які контролюють інших. Ісус застеріг від подібного підходу:

«А ви вчителями не звіться, бо один вам Учитель, а ви всі брати... Хто між вами найбільший, хай слугою вам буде!» (Матвія 23:8–12)

Тому ця притча — не пророцтво про певний рік чи призначення конкретної групи. Це настановчий урок, що сповниться в повноті тоді, коли Пан повернеться — у славі, з ангелами, щоб винагородити кожного вірного слугу. Бо тоді кожен «вірний і мудрий раб» увійде до радості свого Пана.

46)Як порівняння розповідей про преображення Ісуса може допомогти нам зрозуміти, що таке присутність Христа?

Цікаво, що Євангелія містять аж три докладні згадки про преображення, а четверту подає апостол Петро у 2 Петра 1:16–18. Отже, маємо достатньо матеріалу, щоб глибше розібратись у цьому питанні.

Коли Петро згадує цю подію, він вживає грецьке слово παρουσίαν, яке в різних перекладах Біблії передається або як «присутність», або як «прихід». Чи варто наполягати на тому, що це слово означає виключно одне з цих понять? Спробуймо розглянути це глибше.

Для цього звернімо увагу на три євангельські розповіді про преображення, особливо на слова Ісуса, які Він промовляє своїм учням за шість днів до цієї події. Саме вони можуть пролити світло на те, яку саме "присутність" мав на увазі Петро, коли пізніше згадував про це.

«Бо прийде Син Людський у славі Свого Отця з Анголами Своїми, і тоді віддасть кожному згідно з ділами його. Поправді кажу вам, що деякі з тут-о приявних не скуштують смерти, аж поки не побачать Сина Людського, що йде в Царстві Своїм».

— Матвія 16:27–28 (Огієнко)

Відразу після цих слів Матвій описує преображення. У цьому тексті використано грецьке слово ἔρχεσθαι, що означає «прийти». З контексту зрозуміло, що йдеться про прихід у славі, з ангелами, у царській величі.

«Бо хто буде Мене та Моєї науки соромитися в роді цім перелюбнім та грішнім, того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Свого Отця з Анголами святими.
І сказав Він до них: Поправді кажу вам, що деякі з тут-о приявних не скуштують смерти, аж поки не бачитимуть Царства Божого, що прийшло воно в силі».
— Марка 8:38–9:1 (Огієнко)

І тут видно, що Ісус говорить про прихід у славі — не прихований, а явний, у силі Царства Божого. Саме це підтверджує й подальша розповідь про преображення.

«Бо хто буде Мене та Моєї науки соромитися, того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Своїй, і Отчій, і святих Анголів.
Правдиво ж кажу вам, що деякі з тут-о приявних не скуштують смерти, аж поки не побачать Царства Божого».
— Луки 9:26–27 (Огієнко)

Текст Луки також узгоджується з попередніми Євангеліями. Йдеться про прихід у славі — не лише власній, а й Отця та святих ангелів.

У кожному з трьох Євангелій розповідь про преображення Ісуса безпосередньо передує Його важливій обіцянці:
«Деякі з тут-о приявних не скуштують смерти, аж поки не побачать...» — і далі йдуть трохи відмінні вислови:

«...Сина Людського, що йде в Царстві Своїм» (Матвія 16:28),
«...Царства Божого, що прийшло воно в силі» (Марка 9:1),
«...Царства Божого» (Луки 9:27).

Ці вислови вказують на те, що преображення було не просто чудом, а пророчим видінням майбутнього царського приходу Христа. Учні буквально побачили славу Царства, ще до смерті, згідно з обітницею Ісуса.

Саме на цю подію посилається апостол Петро у 2 Петра 1:16–18, коли згадує, що вони не хитросплетеним байкам повірили, а були очевидцями Його величі. Він говорить про «силу й присутність нашого Господа» (παρουσία). Петро, Яків та Іван бачили Христа в славі, чули голос із неба, і це стало для них живим доказом того, якою буде Його прийдешня присутність.

Тож коли Петро вживає слово παρουσία, він має на увазі не невидиму духовну присутність, а славне, могутнє явлення, яке можна побачити. У самій події преображення Бог попередньо відкрив, як виглядатиме присутність Христа в Царстві: у світлі, славі, з небесним підтвердженням та силою.

Отже, ці євангельські уривки не лише підтверджують, що присутність Христа — це не повільний і невидимий процес, а й наголошують, що вона буде явною, славною і супроводжуватиметься силою Царства. Саме так її і побачили учні на горі, і саме так її описує апостол Петро — як його власне свідчення.

Отже, неважко зрозуміти, що преображення безпосередньо пов’язане з Божим Царством, яке має прийти в силі та славі, коли Ісус віддаватиме кожному згідно з його вчинками. Він з’явиться разом з ангелами Свого Отця, що підкреслює велич і видимість цього приходу.

Тепер, порівнявши ці євангельські описи з словами апостола Петра, стає очевидним, що присутність Христа ще не настала, але вона буде видимою для всіх, коли Ісус стане присутнім «у славі».

Більше того, в жодному з описів "кінця віку" не сказано, що початок присутності Христа можна наперед визначити за допомогою так званої пророчої хронології. Навпаки, у Біблії постійно наголошується на необхідності пильнувати, бо не відомо, коли прийде або стане присутнім Господь Ісус (Матв. 24:42, 44; Марка 13:32–37; Дії 1:7).

Отже, твердження про таємну й невидиму присутність Христа з 1914 (або 1874) року цілком обґрунтовано можна назвати "хитросплетеною байкою". Як писав апостол Петро:

«Ми розповідали вам про силу й присутність нашого Господа Ісуса Христа не на основі хитросплетених байок, а на основі того, що були очевидцями його величі»
— 2 Петра 1:16 (НС)

У цьому вірші Петро поруч із терміном «присутність» згадує також «силу», що вказує на щось грандіозне — кардинальні зміни в історії: усунення теперішніх людських правлінь і запанування Божого Царства. І для здійснення цього, як справедливо підкреслює Петро, потрібна справжня сила з небес, а не щось невидиме й непомітне.

Крім того, стає ясно, що грецьке слово παρουσία може мати різні відтінки значення, залежно від контексту — «прихід» або «присутність». Однак у більшості випадків це слово об’єднує обидва значення, передаючи не лише сам факт приходу, а й подальшу видиму присутність. В українській мові це природно: якщо особа прийшла додому, то вона там уже присутня — і ця присутність очевидна, видима.

47) Хто така «дитина» з 12 розділу книги Об’явлення та коли вона з’явилася?

«І вона народила сина, дитину чоловічої статі, що буде пасти всі народи залізним жезлом. Дитину було забрано до Бога і до його престолу. А жінка втекла в пустелю, де Бог приготував для неї місце. Там її мали годувати 1260 днів» (Об’явлення 12:5,6).

Народження, яке побачив Іван у видінні, безперечно пов’язане з Ісусом Христом. Однак це не стосується його народження від дівчини Марії у першому столітті, а також не стосується його воскресіння в 33 році н. е. Скоріше за все, мова йде про народження синів Єгови в день П’ятидесятниці 33 року н. е., коли ці духовно помазані стали новим народом — спільнотою справжніх поклонників, яка згодом мала скласти Боже Царство (Об’явлення 12:10).

Разом з Ісусом, ці народжені сини Єгови в майбутньому будуть пасти народи. Христос пообіцяв своїм вірним учням:
«Переможцеві, який до самого кінця буде наслідувати мої вчинки, я дам владу над народами, як і я отримав владу від Батька. Тож він пастиме людей залізним жезлом, і вони будуть розбиті, неначе глиняний посуд» (Об’явлення 2:26,27).

Це народження нового Божого народу було передречене в книзі Ісаї:
«Не встигла вона відчути пологові муки, як уже народила. Перш ніж настали перейми, сина привела на світ. Хто чув про щось таке? Хто таке бачив? Хіба народиться край за один день? Хіба з’явиться народ в одну мить? Проте щойно в гори Сіон почалися пологові муки, вона народила синів» (Ісаї 66:7,8).
Отже, в день П’ятидесятниці пророцтво Ісаї справдилося: гора Сіон народила синів.

Але чому видіння з Об’явлення 12 описує, здавалося б, минулу подію? Варто згадати слова воскреслого Ісуса, звернені до Івана:
«Тож запиши, що́ ти бачив, що́ є і що́ станеться після того» (Об’явлення 1:19).
Таким чином, у 12 розділі Об’явлення Іван знову бачить те, що вже відбулося в його минулому — і в чому він сам брав участь: народження «дитини» — тобто помазаних духом синів Єгови в день П’ятидесятниці 33 року н. е.

Це видіння залишається актуальним і донині, бо процес утворення небесного народу Єгови ще не завершено. Воно триває аж до остаточного запечатання останнього християнина з цього «останку» насіння жінки.

Після народження «дитину чоловічої статі було забрано до Бога і до його престолу», що означає: вона перейшла під повний захист Єгови. Бог сам піклується про цю новонароджену дитину. Тим часом жінка тікає в пустелю — до місця, яке Бог приготував для неї.

Скільки тривав перепочинок Божої жінки та її дитини?

У пустелі Єгова піклувався про Ізраїль, дбаючи про нього як фізично, так і духовно. Подібно до цього, в образному значенні Він опікувався і «жінкою» та її «дитиною», згаданими в 12 розділі Об’явлення. Скільки тривав цей період Божої опіки?

Об’явлення 12:6 відповідає: 1260 днів. А у вірші 14 цей самий період названо: «час, часи і півчасу», тобто три з половиною «часи» — що за біблійною міркою дорівнює трьом з половиною рокам. Обидва вислови фактично означають одне й те саме.

Як уже згадувалось, народження дитини сталося в П’ятидесятницю 33 року н. е., коли, згідно з книгою Дії, утворився християнський збір. У той час релігійні провідники Ізраїлю намагалися зупинити проповідування апостолів, кидаючи їх до в’язниць і піддаючи бичуванню. Цими діями вони, свідомо чи ні, виконували волю Сатани, який прагнув пожерти дитину щойно вона народилася.

Однак воскреслий Ісус допомагав своїм учням і визволяв їх із усіх утисків. У цей період тисячі новонавернених християн духовно харчувалися, сидячи біля ніг апостолів і слухаючи їхнє навчання. Вони також спільно споживали їжу, перебуваючи в тісній духовній єдності. Попри лють Сатани, Єгова особливим чином оберігав свою «дитину» — перших християн. Це був важливий час: «скелет» збору мав остаточно сформуватися й укріпитися, щоб не бути розпорошеним на самому початку.

Очевидно, цей період тривав три з половиною роки — від П’ятидесятниці 33 року н. е. до хрещення язичника Корнилія і його сім’ї. Саме тоді двері Царства відкрилися для людей з-поза Ізраїлю, і служіння вийшло на новий етап.

Після цього, аж до наших днів, виконуються наступні слова:
«І змій розлютувався на жінку, і пішов воювати з останком насіння її, що вони бережуть Божі заповіді та мають свідоцтво Ісусове» (Об’явлення 12:17).

48) Сказавши:
«Господи, до кого ми підемо? У тебе — слова вічного життя. Ми повірили й переконались, що ти — Святий Божий» (Івана 6:68,69),
апостол Петро мав на увазі саме особу Ісуса і його слова істини, а не якусь релігійну організацію, місце поклоніння чи інституцію.

Саме віра в те, що Ісус є Посланцем Єгови, і віра в його слова істини — ось що рятує людину від смерті. Не приналежність до певної структури чи зовнішньої форми поклоніння, а особисті стосунки з Христом, пізнання його вчення і довіра до нього як до того, кого послав Бог.

49) Короткий коментар до притчі Ісуса про овець і козлів (Матвія 25:31–46)

У цій притчі Ісус малює образ розділення всіх народів на дві групи — «овець» і «козлів» — за ставленням до Його «братів». Примітно, що «брати» Ісуса в цій притчі — не впливові чи шановані в світі люди. Навпаки, вони були «чужинцями», «голодними», «нагими», «хворими», або сиділи у «в’язниці». Вони — знедолені, переслідувані, маргіналізовані.

І те, що робить цю притчу ще більш глибокою — це ефект несподіванки. Ні «вівці», ні «козли» не усвідомлювали значення своїх вчинків. Обидві групи були здивовані присудом. Ісусові довелося нагадувати їм, коли саме вони це зробили або не зробили.

Особливо важливо, що в притчі немає згадки про проповідування, належність до організації чи участь у релігійних програмах. «Вівці» не знали, що допомагали самому Христу — вони просто виявили милосердя до одного з Його «найменших братів».

На відміну від них, «козли» виявили байдужість — і саме це стало причиною осуду.

Таким чином, притча чітко показує:
– спасіння не зарезервоване наперед через участь у релігійній ієрархії або формальну організаційну діяльність,
– праведність — у щирому співчутті, в конкретному добрі, зробленому учневі Христа в потребі, навіть якщо це здається дрібницею.

50) Ще трохи про контекст і «парусію» (παρουσία)

Як відомо, грецький текст Нового Завіту в оригіналі не мав поділу на розділи й вірші. У ньому також не було розділових знаків чи великих літер. Через це важливо читати розділи в єдності, щоби побачити повну думку автора.

У 1 Фессалонікійців 4:13 — 5:3 описується одна безперервна подія. В розділі 4:15 апостол Павло згадує парусію (παρουσία) Христа — тобто Його прихід або присутність. Далі він описує воскресіння померлих християн і зміну живих — усі вони будуть узяті разом, щоб бути з Господом у славі.

У наступному, п’ятому розділі Павло продовжує ту ж тему: він попереджає, що день Господній прийде зненацька — «як злодій уночі». Отже, з контексту зрозуміло, що парусія Христа й день Господній — це одна й та сама подія, яка настане несподівано, коли люди говоритимуть: «Мир і безпека».

Цей самий підхід спостерігаємо і в 2 Фессалонікійців.
У першому розділі Павло описує явлення Христа у вогненному полум’ї — з ангелами, щоб дати відплату.
У другому розділі він спростовує помилкову чутку, ніби день Господній уже настав. Апостол пояснює, що перед цим має відбутись велике відступлення й має з’явитися людина беззаконня, яка буде знищена явленням приходу (παρουσία) Христа.

Отже, в усіх цих уривках апостол Павло описує одну велику подію під різними назвами:

день Господній,
парусія (παρουσία),
явлення Господа,
і кожного разу він пов’язує її з тими самими елементами:
– несподіваність, як прихід злодія,
– воскресіння святих,
– відплата неправедним,
– славне явлення Ісуса з небес.

Також він чітко спростовує думку, що цей день уже настав, застерігаючи від передчасних висновків.

Щоби побачити цілісну думку апостола, дуже рекомендую прочитати 1 Фессалонікійців 4:13 — 5:11 разом з усім 2 Фессалонікійців 1–2 розділом — від початку і до 2:12 — одним читанням, без штучних розділень. Це допоможе побачити, що парусія — не «невидима присутність», яка тягнеться десятиліттями, а одномоментне славне явлення Христа, яке змінить хід історії.

51) Дещо корисне з історії про Ісуса і десятьох прокажених (Луки 17:11–19)

Переходячи через Самарію та Галілею, Ісус зустрів десятьох прокажених. Вони стояли здалеку — як вимагав Закон — і голосно благали:
«Ісусе, Наставнику, змилосердься над нами!»
Ісус не зцілив їх одразу, а сказав:
«Підіть і покажіться священикам»,
як велів Закон для тих, хто був очищений. Вони ще не були зцілені, але проявили віру, слухаючи Ісуса, і пішли. І саме в дорозі — тобто в процесі послуху — вони отримали зцілення.

Однак тільки один із них повернувся, голосно прославляючи Бога, і впав до ніг Ісуса, дякуючи йому. Цей чоловік був самарянином — іноземцем, представником народу, з яким юдеї зазвичай не спілкувались (Івана 4:9). Ісус промовив:
«Хіба не всі десятеро очистились? Де ж дев’ятеро? Невже ніхто, крім цього чужинця, не повернувся, щоб віддати Богові славу?»
І додав:
«Встань і йди. Твоя віра зцілила тебе».

Ці слова Ісуса мають глибший зміст. Усі десять отримали фізичне зцілення, але лише один — справжнє спасіння. Його віра виявилася не лише в послуху, а й у вдячності, визнанні Божої доброти, у славленні Бога. Саме така віра зворушує серце Єгови.

Висновки:

Фізичне зцілення або матеріальне благословення ще не свідчать про духовну близькість до Бога.
Дев’ятеро проявили віру, але не повернулись, щоби прославити Єгову.
Справжня віра проявляється не лише в діях, а й у серці — у вдячності, смиренні, визнанні Божої ролі. Саме тому Ісус сказав:
«Твоя віра зцілила тебе» — маючи на увазі не лише фізичне, але й духовне зцілення.
Спільне горе об’єднало самарянина і євреїв — попри культурні упередження. Хвороба зруйнувала бар’єри. Ві перебував протягом певного часу разом з 9 єврейськими чоловіками, які його прийняли в своє товариство.
Самарянина можна зрозуміти і виправдати: як іноземець, він міг не мати прямого обов’язку йти до єврейських священиків, згідно з приписами Мойсеєвого Закону. Однак, судячи з того, що він перебував у товаристві дев’ятьох євреїв, цілком можливо, що цей самарянин раніше прийняв віру в Єгову і вже тоді відмовився від своєї спадкової релігії, яка практикувала поклоніння на горі Ґерізім. Як сказала інша самарянка Ісусу:
«Наші батьки поклонялись на цій горі, а ви кажете, що в Єрусалимі те місце, де треба вклонятись» (Івана 4:20).
Отже, на відміну від релігійної традиції свого народу, цей самарянин визнав істинність єврейського поклоніння, і, вочевидь, ішов до єрусалимського храму, щоби виконати вимогу Закону.

Його подальша поведінка також свідчить про глибше розуміння: він усвідомив, ким є Ісус, і повернувся не просто з вдячністю, а з прославленням Єгови, через Ісуса. Таким чином, його віра стала доказом духовного навернення, а не лише послуху релігійній процедурі.
І найголовніше: Бог хоче, щоб Його прославляли добровільно, від щирого серця, а не лише з почуття обов’язку чи звички. Ця розповідь навчає, що вдячність — ознака духовно здорового серця, яке здатне отримати не лише тимчасову користь, а й вічне благословення.

52) Про війну, християнство і головне питання книги Об’явлення

Одне з найважливіших питань, яке порушується не лише в книзі Об’явлення, а й у всій Біблії , — це участь у війнах. Чи повинен християнин підтримувати війну — словом, думкою чи дією? Чи можна поєднувати вірність Христу із вірністю збройному конфлікту?

Звернімо увагу на Об’явлення 18:24, де сказано про символічне місто Вавилон:
«У ньому знайдено кров пророків, святих і всіх убитих на землі».
Ці слова вказують, що вся пролита кров на землі, прямо чи опосередковано, лежить на совісті релігійного Вавилону — тобто світової організованої релігії, яка не тільки не засуджує насильство, а часто сама благословляє його.

Священнослужителі підтримують війни політично, ідеологічно чи мовчазною згодою. Вони не засуджують своїх вірян, які беруть участь у збройних конфліктах, бо бояться втратити їхню лояльність або наразитися на осуд від державної влади. Через таку мовчанку та потурання вбивства стають “релігійно дозволеними”.

У результаті християнство, яке має бути прикладом миру, спотворюється, і народи продовжують убивати одне одного — всупереч прямим словам Ісуса.

Саме тому в Об’явленні 13:8 і 17:8 сказано, що мешканці землі, які поклонились політичному звірові, не записані в сувій життя Агнця.
«А мешканці землі, чиї імена, починаючи від заснування світу, не вносяться у сувій життя, будуть дуже дивуватися, коли побачать, що цей звір колись був, зараз його немає, а потім все-таки з’явиться».
Це не випадковий вислів. Згадка про «створення світу» вказує на те, що від самого початку людської історії, ще з часів Каїна і Німрода, проливалася невинна кров — і Єгова не забув цього. Особи, які вдаються до насильства, їхні імена не записуються в книзі життя.

Такий непримиренний погляд на вбивство — навіть у «законній війні» — вимагає витривалості.
«Це вимагає витривалості від святих, які виконують Божі заповіді і міцно тримаються віри в Ісуса» (Об. 14:12).
Ці «святі» не тримають зброї, не бажають помсти, не підтримують кровопролиття — ні в думках, ні в словах, ні в ділах. Вони готові терпіти за таку позицію, навіть загинути:
«Хто уб’є мечем, той повинен від меча загинути. Це вимагає витривалості і віри від святих» (Об. 13:10).

Книга Об’явлення виразно показує, як Єгова та Ісус оцінюють ідею «досягнення справедливості» за допомогою зброї.
В 16:13–14 описано, як з пащ дракона, звіра та лжепророка виходять три нечисті духи, подібні до жаб. Вони, за допомогою знаків, переконують царів усієї землі йти на війну проти Бога.
Ці жабоподібні духи символізують огидну демонічну пропаганду, яка маскується під патріотизм, націоналізм чи релігійне натхнення. Вона — духовна отрута, що закінчується глобальним конфліктом проти самого Бога.

Кінцевий вирок — жорсткий, але справедливий:
«І звір, і царі землі, і їхні війська були схоплені... і кинуті живими в озеро вогню» (Об. 19:19–20).
Це символ вічної смерті без права на воскресіння.

53) Чи мають поширені релігійні твердження тільки людське походження? А може, вони походять з іншого джерела?

Звернімо увагу на попереджувальні слова апостола Павла в 1 Тимофія 4:1–2:

«А Дух ясно говорить, що в останні часи дехто відступить від віри, прислухаючись до оманливих духів і демонських учень — через лицемірство брехунів, чия совість немовби спалена розпеченим залізом».

Цей уривок вказує на те, що деякі релігійні ідеї можуть мати надприродне, але не Боже, а демонічне походження. Вони не просто помилкові — вони цілеспрямовано вводять в оману. Ці "учення демонів" поширюють люди, які втратили чутливість сумління та цілеспрямовано викривлюють істину.

Що саме вони проповідували? Читаємо далі, у вірші 3:

«Вони забороняють одружуватись і наказують утримуватись від їжі, яку Бог створив, щоб віруючі й ті, хто пізнав правду, приймали з подякою».

Отже, апостол наводить два приклади таких вчень: заборона на шлюб і аскетичне утримання від певної їжі. Вірогідно, ці особи стверджували, що будь-які тілесні насолоди є гріховними. Навіть шлюб, укладений згідно з Писанням, вони могли вважати духовно неприйнятним. Схоже, що вони також зневажали смачну або "заборонену" їжу, вважаючи, що вона осквернює людину і робить її негідною Божого схвалення.

Такі ідеї не нові. Вони нагадують сучасні форми монашества — як у східних релігіях, так і в деяких течіях так званого християнства. Їхнє гасло — чим суворіше до тіла, тим ближче до Бога. Вони пропагують самообмеження, а іноді й самобичування як шлях до духовного очищення.

Із цим пов’язане й поняття затворництва — спосіб життя або період, коли людина свідомо ізолюється від суспільства, щоб зосередитись на духовних пошуках чи самопізнанні. Це явище може виглядати благочестивим, але в світлі біблійного тексту не є шляхом, що веде до Бога. Павло викриває такі крайнощі як частину демонських підступів — вчень, що маскуються під побожність, але насправді спотворюють Божу правду.

Якщо навіть такі, на перший погляд, «невинні» твердження мають демонічне походження, то що вже говорити про більш складні та масштабні вчення? Їх існує чимало. Згадаємо лише деякі з них:

— нібито перше воскресіння вже відбулося або триває,
— або що день Господній уже настав,
— чи навіть те, що тисячолітнє царство Христа вже почалося.

Ці вчення не нові. Ще в I столітті деякі поширювали подібні хибні ідеї. Апостол Павло попереджав:

«До них належать Гіменей та Філет, які відхилилися від правди, кажучи, що воскресіння вже відбулося, й тим руйнують віру деяких» (2 Тимофія 2:17–18).
«Благаємо вас, брати, щодо приходу Господа нашого Ісуса Христа й нашого зібрання до Нього: не втрачайте здорового глузду й не тривожтесь — ані через духа, ані через слово, ані через листа, ніби вже настав день Господній» (2 Солунян 2:1–2, Огієнко).

Отже, вже тоді існували «учення демонів», що заперечували майбутнє воскресіння та заявлялищо прихід Христа уже відбувся. У наш час ці вчення не тільки не зникли, а й набули ще витонченіших форм. Деякі релігійні групи не просто заявляють, що воскресіння або день Господній уже настали — вони навіть називають конкретні роки, коли це нібито відбулося. Такі твердження —заходять ще далі, ніж Гіменей і Філет.

Більше того, певні релігійні групи вчать, що тисячолітнє правління Христа вже триває, хоча Писання чітко говорить, що воно почнеться лише після знищення теперішньої системи речей. Сміливо можна сказати: це також належить до вчень демонів, які Христос ненавидить (Об’явлення 2:6).

Є й інші окремі особи, які стверджують, ніби перше воскресіння й день Господній уже відбулися в першому столітті. Проте така позиція суперечить натхненим словам Павла. Особи, які її поділяють, втрачають надію на небесну нагороду.

Отже, все нове — це добре забуте старе. Справді:

«Немає нічого нового під сонцем» (Еклезіяст 1:9).

А що говорить Писання? Воно чітко навчає: перше воскресіння ще не настало. Вірні учні Христа першого століття й досі «сплять» у смерті, зберігаючись у пам’яті Єгови. Їхня надія — воскреснути у славі під час майбутнього явлення Христа. Саме тоді воскреснуть і вони, і невеликий вірний останок, що з’явиться незадовго до кінця. Цей останок очистить себе від фальшивих учень і стоятиме в істині.

Апостол Павло писав:

«Відтепер мені готується вінець праведності, який дасть мені Господь, праведний Суддя, у той день — і не тільки мені, а й усім, хто полюбив Його явлення» (2 Тимофія 4:8)

54) Дослідження слів Ісуса «де труп там зберуться орли», записаних у Євангелії від Матвія 24:28 та в Луки 17:37. Хоча цей приклад Ісуса здається простим, може бути незрозуміло чому саме він використовує його. Для правильного розуміння цих слів необхідно врахувати їхній контекст. У Євангелії від Матвія він такий: «Якщо тоді хтось вам скаже: “Дивіться, Христос тут!” або “Дивіться, він там!” — не вірте. Бо з’являться лжехристи і лжепророки, які чинитимуть великі знаки та чуда, щоб, коли можливо, ввести в оману навіть обранців. Пам’ятайте, я перестеріг вас. Тому, якщо вам скажуть: “Дивіться, він у пустелі!” — не виходьте, або якщо скажуть: “Дивіться, він у внутрішніх кімнатах!” — не вірте. Бо, як блискавка з’являється зі сходу й освічує все аж до заходу, такою буде присутність Сина людського. І, де буде труп, туди злетяться орли».

На противагу заявам лжехристів та лжепророків, про те що Ісус нібито уже прийшов просто ніхто цього не бачить, бо він ховається десь в пустелі, лісі, чи ще в якомусь місці, Ісус наводить два приклади про блискавку та орлів і труп. Ці приклади він наводить учням вже вдруге. В них Ісус не мав на меті сказати, що блискавка , чи орли і труп, щось символізують. Адже існують тлумачення, що труп символізує самого Ісуса, а орли — його справжніх учнів. Однак Ісус навів ці приклади, вказуючи на властивості цих явищ, а не те, що вони мають когось чи щось символізувати.

Наприклад, властивість блискавки в тому, що вона дуже яскраво й раптово освітлює все від горизонту до горизонту, і її помітять усі в тій місцевості. Не має потреби комусь доводити, що блискавка спалахнула або що все освітила. Точно так само прихід або видима присутність Христа буде очевидною для усіх на землі і не потрібно буде нікому доводити, що Ісус прийшов. (Термін "видима присутніть" не означає, що Ісуса будуть бачити буквально в тілі, а в тому розумінні, що по певній надприродній ознаці стане зрозуміло, що почався час суду). Це протиставляється фальшивим пророкам, які заявляють протилежне, що лише деякі можуть зрозуміти, що Ісус прийшов у «пустелю» чи «таємні кімнати» і перебуває там, хоча більшість цього не розуміє.

Далі, після прикладу з блискавкою, Ісус наводить приклад про труп і орлів. Які властивості має це явище? Воно вказує на те, що, як орли збираються там, де є труп, так і ознака приходу та явлення Христа буде очевидною. Так само, як людина легко розпізнає, де лежить мертвий труп, завдяки стерв'ятникам, що зібрались над ним, так і прихід Христа буде явним для всіх. Деякі стервятники можуть високо літати в небі, чекаючи своєї черги або пильнуючи інших хижаків, поки інші живляться трупом.

У цьому контексті, коли прийде кінцевий час, люди не зможуть не помітити його ознак — вони будуть такими ж очевидними, як орли над мертвою здобиччю. Таким чином, цей образ підкреслює, що кожен зрозуміє, що настав час суду. Також цей приклад вказує на невідворотність приходу Христа, як невідворотнім є те, що хижаки мусять зібратися до трупа.

У Євангелії від Луки 17 розділі, ми можемо бачити додаткові деталі. Варто врахувати, що Ісус промовив ці слова приблизно за пів року, до того, як він описав події, що передуватимуть кінцю віку у 21 розділі Луки та 24 розділі Матвія. Тому приклад про блискавку, орлів і труп учні чули вже не вперше, коли ми читаємо про це в Матвія, 24 розділі.

Учні запитали в нього «Де, Господи?» Він же відповів: «Де буде тіло, туди злетяться орли». Очевидно, вони не до кінця зрозуміли попередні слова Ісуса, і думали, що прихід Христа буде в якомусь конкретному місці, тому й запитали «Де?». Своєю відповіддю Ісус, якщо перефразувати сказав: «Коли прийде час ви це зрозумієте». Учні зрозуміють, що це не конкретне місце, а подія, яка відбудеться по цілій землі. Дійсно настане час, коли світові події вказуватимуть на те, що Ісус вже зовсім близько, і його явлення ось-ось відбудеться. Ознаки близького кінця будуть настільки явними, як орли, що літають над мертвим тілом. Тому кожен, хто уважно спостерігає, зможе зрозуміти, що відбувається.

Отже, короткий висновок з прикладів Ісуса, про блискавку, орлів і труп: він навів ці два приклади, щоб протиставити явища та особливості цих образів твердженням різних лжепророків, що Ісус прийшов таємно та десь перебуває. Ісус хотів, щоб його учні зрозуміли: його прихід та явлення не відбудеться в якомусь конкретному місці, а будуть супроводжуватися грандіозними подіями по всьому світі. Тоді справжні учні Христа зможуть «підняти свої голови» згідно його словами: «Коли ж це почне відбуватися, випростуйтесь та підніміть голови, бо наближається ваше визволення». (Луки 21:28)

Також варто звернути увагу на відмінності у словах, які використовують Матвій та Лука. Матвій вживає грецьке слово συναχθήσονται (synachthēsontai), що означає «стерв’ятники зберуться разом». У той же час Лука додає префікс ἐπι- (epi-), який у давньогрецькій мові має кілька значень, що залежать від контексту та дієслова або іменника, до якого він додається. Загалом цей префікс означає «на», «над», «поруч» або «зверху». У нашому випадку це означає, що стерв'ятники «зберуться разом, над, на або до» трупа."

55) Чого просив Ісус у Бога, коли молився в останню ніч свого земного життя:
«Батьку мій, якщо можливо, нехай ця чаша мене омине. Але хай буде не так, як хочу я, а як хочеш ти» (Матвія 26:39)?

Хоча контекст прямо не пояснює, що саме Ісус мав на увазі під словами «ця чаша», зрозуміло, що він не просив про скасування своєї смерті. Адже він знав, що для того, щоб викупити людей, які вже повірили або ще повірять у нього, йому потрібно було померти. Також Ісус не благав про альтернативний спосіб викупу, адже добре усвідомлював:
«Без пролиття крові немає прощення» (Євреїв 9:22).

Чи мав Ісус на увазі, що не хотів помирати як злочинець і богозневажник, аби не накликати ганьбу на ім’я свого Батька? Це можливо. Але він завжди знав, що в будь-якому випадку Єгова сам освятить своє ім’я, незалежно від того, як його зневажають інші. Сам Ісус своїм життям та вірністю ніколи не міг зганьбити ім’я свого Батька, що б не думали про нього люди. Протягом свого служіння він не турбувався про те, як сприймають його вороги, а завжди діяв правильно.

Тож чому саме тепер він мав би почати турбуватися про це?

Скоріше за все, Ісус просив свого Батька полегшити майбутні страждання — не скасувати смерть, а полегшити шлях до неї. Він міг молитися про те, щоб уникнути жорстоких катувань, знущань і фізичних мук перед стратою. Адже, наприклад, Іван Хреститель чи апостол Яків були страчені мечем — їм швидко відрубали голову, не завдаючи тривалого болю. І якби Ісуса стратили так само, він би все одно заплатив викуп — але без нестерпних страждань.

Отже, коли Ісус молився: «Нехай ця чаша мене омине», він, найімовірніше, благав, щоб не довелося зазнати такої фізичної і моральної муки перед смертю. Але водночас він цілковито підкорився волі свого Батька:
«Хай буде не так, як хочу я, а як хочеш ти».

56)Книга Йова пояснює справжню причину страждань людей, зокрема й Божих служителів (1 Коринфян 10:14). Уже з першого розділу стає зрозуміло, що джерелом страждань Йова був не Бог, а Його ворог — Сатана. Це проливає світло на природу багатьох людських страждань.

Окрім дій Сатани, Біблія вказує ще на три причини страждань: зловживання свободою вибору, та випадковість обставин.
«Вони зіпсувалися, вони не його діти і самі винні в цьому. Це зіпсоване і збочене покоління!» (Повторення Закону 32:5; Еклезіяста 9:11).

Але звідки походив сам праведний Йов? Згідно з Йова 1:1, він був із краю Уц. Це на перший погляд здається дрібною деталлю, однак вона може мати важливе значення. Адже праведна людина не могла з’явитися нізвідки — особливо в ті часи, коли навколишні народи були занурені в язичницьке поклоніння. Язичницьке середовище не могло виховати в людині вірного служителя правдивого Бога. Щоб хтось служив Єгові, він мав отримати це знання від батьків — людей, які самі знали та шанували істинного Бога.

Світло на це питання проливає родовід Сифа, сина Адама, а згодом — Сима, сина Ноя. Вважається, що цей родовід зберіг знання про Єгову та правдиве поклоніння Йому. Саме з лінії Сифа походили такі віддані Богові чоловіки, як Енох і Ной. Після потопу це поклоніння продовжив Сим. Сиф, у свою чергу, міг отримати знання про Бога безпосередньо від Адама та Єви, які, переживши втрату Авеля та падіння Каїна, могли глибше усвідомити свою провину й навчити свого сина правді про Єгову, Його обіцянки й про обіцяного Нащадка (Буття 3:15).

Очевидно, що це знання передавалося з покоління в покоління і зберігалося до часів Мойсея, який зміг записати книгу Буття, зокрема родоводи до Авраама. І саме в цьому родоводі ми бачимо зв’язок із краєм Уц.

У Буття 22:20–23 згадано братів Авраама — Нахора і його синів, зокрема Уца і Буза. Ім’я Уц могло дати назву краю, де жив Йов. У Біблії неодноразово зустрічається практика називати місцевості на честь прабатьків. Тож цілком можливо, що Йов був нащадком Уца, а Елігу, «бузянин» (Йова 32:6), був нащадком його брата Буза.

Біблія також згадує Білдада, «шуахянина» (Йова 2:11), який міг бути нащадком Шуаха — сина Авраама від Кетури (Буття 25:2). Отже, всі ці особи — Йов, Елігу, Білдад — цілком імовірно, походили з родоводів, де ще зберігалося знання про правдивого Бога.

Цікаво, що навіть Лаван, нащадок Нахора, говорить Якову:
«Нехай Бог Авраама і Бог Нахора, Бог їхнього батька, буде нашим суддею» (Буття 31:53). Це свідчить про те, що Терах, батько Авраама й Нахора, також знав про істинного Бога. Хоча Лаван і визнавав Єгову, він не був Йому повністю вірний, адже Рахіль, його донька, вкрала у нього домашніх божків — те, що Бог засуджує.

Таким чином, Йов, який жив у краю Уц, швидше за все, належав до лінії нащадків Сифа — через Сима, Авраама та його брата Нахора. Це допомагає зрозуміти, звідки взявся такий праведний чоловік у часи, коли язичництво було поширене. Зберігши істинне знання про Бога через родинну спадщину, Йов зміг служити Єгові вірно та з глибокою пошаною.

57)

Що означають слова юдеїв в суперечці з Ісусом: «Ти, будучи людиною, робиш себе богом» (Івана 10:33)?

У Євангелії від Івана 10:33 ми читаємо:
«Юдеї відповіли йому: Не за добрий учинок каменуємо тебе, а за богохульство, і за те, що ти, будучи людиною, робиш себе богом».

Що саме мали на увазі юдеї, коли звинувачували Ісуса в «богохульстві»?

Як юдеї розуміли «богохульство. У Законі було сказано: «Хто зневажить ім’я Єгови, мусить померти» (Лев. 24:16). Богохульство для юдеїв означало не лише лайку проти Бога, а й привласнення собі чогось, що належить тільки йому. Тому вони сприйняли слова Ісуса не як слова пророка, а як піднесення людини вище інших звичайних людей.

Чому їх обурили слова Ісуса? У попередньому контексті (Ів. 10:28–30) Ісус говорить, що дає своїм вівцям життя вічне та що «Я й Отець — одне». Для юдеїв це прозвучало як узурпація Божої влади. Вони мислили категорично: є Творець і є створіння. Якщо хтось говорить про надання життя чи про єдність із Отцем, це виглядало як самозвеличення до рівня Бога.

Отже, коли юдеї казали, що Ісус «робить себе богом», вони вкладали в це сенс узурпації Божої влади та ролі, тобто «богохульства». Але Ісус у відповіді уточнив: він не робить себе Богом, а виконує роль, яку йому дав сам Отець.

Але Ісус одразу відкинув їхнє трактування. Він нагадав, що в Писанні навіть неправедних людських суддів названо «богами» (Пс. 82:6), бо вони представляли Божу владу. Якщо це так, то він, освячений і посланий Отцем, мав право назвати себе «Сином Божим». Тобто він не самозваний «бог», а посланий від Єгови представник.

Чи правильно юдеї розуміли слова і проповіді Ісуса?

Також розгляньмо аргумент, який часто піднімають у богословських дискусіях: «Якщо юдеї так зрозуміли, значить, Ісус справді натякав на свою рівність із Богом». Але тут є кілька важливих моментів, які міняють картину:

Факт, що юдеї щось розуміли, ще не означає, що вони це зрозуміли правильно У Євангелії від Івана ми постійно бачимо, як юдеї неправильно сприймають слова Ісуса:.
– Ів. 2:19–21 — він сказав: «Зруйнуйте храм цей, і за три дні я відбудую його». Вони подумали про храм у Єрусалимі, а він мав на увазі своє тіло..
– Ів. 3:4 — Ісус каже про нове народження, а Никодим думає про повторне входження в утробу.
– Ів. 4:11 — самарянка сприйняла «воду життя» як звичайну.
– Ів. 6:52 — він говорить про хліб з небес, а вони сперечаються: «Як він може дати нам їсти тіло своє?»

Отже, їхня реакція не завжди була коректним тлумаченням на яке можна спиратись або покладатись.

Сам Ісус у 10:34–36 відкидає їхнє розуміння Якщо б вони правильно вхопили сенс, він би міг підтвердити: «Так, ви зрозуміли вірно». Але він робить протилежне: цитує Пс. 82:6, де людей названо «богами»; пояснює, що має право назвати себе «Сином Божим», бо його освятив і послав Отець. Тобто Ісус захищається від звинувачення, а не приймає його.
Логіка юдеїв була звинувачувальною, а не богословською. Вони шукали привід убити його (Ів. 10:31; 11:53). Якщо він скаже щось, що можна витлумачити як узурпацію Божої ролі — це готовий привід. Їхнє завдання — підловити, а не об’єктивно інтерпретувати.
Ісус чітко відмежовує себе від Отця. Навіть у цьому самому контексті (Ів. 10:29) він каже: «Мій Отець, що дав мені [овець], більший від усіх». Тобто він не ставить себе на один рівень із Отцем, а визнає його більшим.
Юдеї не були дурними, але вони були упередженими. Їхнє розуміння — це не богословська істина, а юридичний привід для звинувачення. А Ісус, у відповідь, відкинув саме таке трактування, пояснивши: він не «робить себе Богом», а виконує місію Сина, посланого Отцем.

Як Біблія вживає слово «бог»?

Сучасні люди, підносять слово "Бог» в абсолют наче воно не може бути застосоване до когось іншого крім Творця. А що каже Біблія? В Біблії бачимо іншу картину: слово елогім (євр.) чи теос (грец.) може мати ширший спектр значень, залежно від контексту.

Приклади з Писання, де слово «бог» вжито не тільки до Єгови

1. До самих людей (суддів, представників Божої влади) Псалом 82:6: «Я сказав: ви боги, і всі ви сини Всевишнього». Це місце Ісус цитує в Івана 10:34, щоб показати, що «богами» могли назвати тих, хто діяв від імені Бога.

2. До Мойсея Вихід 7:1: «Ось я поставив тебе богом для фараона, а Аарон, брат твій, буде твоїм пророком». Тобто він був представником Божої влади для Єгипту.

3. До ангелів Псалом 8:6 (8:5 у євр. тексті): «Ти трохи применшив його [людину] від богів (елогім)». У Посланні до Євреїв 2:7 це перекладено як «ангелів».

Отже, елогім могло означати небесних істот, вищих за людей.

4. До фальшивих богів (ідолів, демонів) Втор. 32:17: «Вони приносили жертви бісам, а не Богові, богам, яких не знали». 1 Кор. 8:5: «Бо хоча є так звані боги чи на небі, чи на землі… багато «богів» і багато «панів»».

Таким чином, слово «бог» (елогім) в біблії може бути застосованим до:

Єгови — єдиного істинного Бога.
Представників його влади.
Ангелів.
Фальшивих божеств.

В Біблії коли вживається слово бог до Єгови, то там стоїть означений артикль, у біблійному тексті розрізняється, коли «бог» вживається доо Єгови, а коли до інших осіб. Старий Заповіт (єврейська мова)

1. Слово «Елогім» (אֱלֹהִים) Це форма множини (букв. «боги»), але коли йдеться про Єгову, дієслово й прикметники стоять в однині. Наприклад: «На початку створив (бара, однина) Бог (Елогім) небо та землю» (Бут. 1:1). Отже, граматика показує: хоча форма множини, значення — однина. Це спосіб величного підкреслення (так звана «множина величності»).

2. Коли йдеться про інших богів теж вживається елогім, але вже з множинними дієсловами або прикметниками. Приклад: «Не буде в тебе інших богів (елогім ахерім) перед моїм лицем» (Вих. 20:3). Тут і контекст, і граматика показують, що мова про багатьох богів.

3. Коли мова йде про правдивого Бога часто додається особисте ім’я יהוה (YHWH) — це завжди уточнює, що йдеться не про «богів», а про єдиного Бога Ізраїля. Напр.: «Єгова — Бог твій» (Втор. 6:4).

Новий Заповіт (грецька мова)

1. Слово «теос» (θεός) Коли йдеться про істинного Бога (Отця), зазвичай стоїть із означеним артиклем: ὁ θεός (ho theos — «Бог»). Приклад: «ὁ θεός ἀγάπη ἐστίν» — «Бог є любов» (1 Ів. 4:8).

2. Коли мова про «богів» загалом або про якісь інші істоти. Часто без артикля, або в множині. 1 Кор. 8:5: «Є так звані боги (theoi) чи на небі, чи на землі — багато богів (theoi polloi) і багато панів».

3. Про Ісуса. Коли до нього вжито слово theos, воно вжито без артикля (наприклад, Ів. 1:1: «і слово було бог» — θεὸς ἦν ὁ λόγος, без артикля перед θεὸς). Це відрізняє від абсолютного «ὁ θεός» (Отця).

Отже коли юдеї казали Ісусові: «Ти, будучи людиною, робиш себе богом», вони не мали на увазі, що він проголосив себе самим Єговою. Вони звинуватили його в узурпації влади, що належить лише Богові.
Але Ісус пояснив: він не «робить себе богом», а діє як Син Божий, освячений і посланий Отцем.

Первосвященники на суді над Ісусом переформулювали закиди євреїв, точніше

Євангелії від Матвія 26:63–64 читаємо:

«Первосвященик сказав йому: Заклинаю тебе Богом живим, щоб ти сказав нам: чи ти Христос, Син Божий? Ісус відповів йому: Ти сказав. Але кажу вам: відтепер ви побачите Сина Людського, що сидить праворуч сили та йде на хмарах небесних».

Івана 10:33 — загальні звинувачення юдеїв
Юдеї говорять: «Ти, будучи людиною, робиш себе богом».
- Це загальне обвинувачення, виражене як докір і стурбованість: він нібито узурпує Божу владу.
- Тут немає судової процедури чи конкретного юридичного формулювання — просто натяк на «богохульство».
- Мета — підловити Ісуса, знайти привід для нападку, показати його слова як загрозу.
Матвія 26:63–65 — судова уточненість від первосвященника
Первосвященник ставить конкретне запитання в судовому контексті: «Чи ти Христос, Син Божий?»
- Тут юридично оформлене звинувачення: він має відповісти «так» або «ні».
- Реакція первосвященника: якщо Ісус визнає себе Месією і Сином Божим — це вже «богохульство» за законом (Лев. 24:16).
- Мета — створити формальний привід для смертного вироку, а не просто обговорити слова Ісуса.

Тобто між цими епізодами є логічна послідовність: спершу — загальні підозри та докори народу, потім — конкретне юридичне звинувачення в суді.

В обох епізодах бачимо одне й те саме: Ісус не заявляє, що він Єгова, але говорить про свою унікальну роль як Сина Божого та Месії. Юдеї ж це трактували як узурпацію і тим самим пізніше використали як юридичний привід для смертного вироку.

Шукати в цьому блозі

"учасники небесного покликання" Євреїв 3:1

записки християнина